Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

то Лені після кількарічних досить безпорадних вправ опанувала Шуберта — правда, тільки дві його речі для фортепіано — так майстерно, що йому, Шіртенштайнові, десятиліттями не набридало їх слухати, то, може, змінив би свою думку про неї, він, якого навіть Моніка Ас не лише боялася, а й поважала. До Шіртенштайна, що згодом несамохіть у якийсь чи то телепатичний, чи, радше, телечуттєвий спосіб зайшов з Лені в еротичні стосунки, ми ще повернемось. Задля справедливості треба сказати, що Шіртенштайн також ладен був би перейти з Лені крізь решето, тільки доля не дала йому такої можливості.

Ще один свідок, вісімдесятип'ятирічний Отто Гойзер, колишній головний бухгалтер, що вже двадцять років перебуває на пенсії і живе в комфортабельному притулку для старих, у якому поєднано вигоди першорядного готелю з вигодами першорядного санаторію, може розповісти дуже багато про батьків Лені, дуже мало про внутрішнє життя самої Лені і майже нічого про зовнішні обставини її життя. Він майже регулярно відвідує Лені або вона відвідує його.

Точні свідчення дає його невістка Лотта Гойзер, у дів. Бернтген; менше довіри викликають її сини, тридцятип'ятирічний Вернер і тридцятирічний Курт. Лотта Гойзер точна, але так само й зла, хоч її злість ніколи не буває спрямована проти Лені; Лотті п'ятдесят сім років, вона службовець і солдатська вдова, як Лені.

Гостра на язик Лотта Гойзер без жодних застережень, незважаючи на родинні зв'язки, називає свого свекра Отто (див. вище) і меншого сина Курта гангстерами, покладаючи на них майже всю вину за теперішнє бідування Лені; тільки недавно вона довідалась «про дещо таке, що мені язик не повертається сказати про це Лені, я й сама собі ще боюся признатися, що це правда, воно просто в голову не вкладається». Лотта живе в двокімнатній квартирі з кухнею і ванною в центрі міста, за яку платить близько третини свого заробітку. Вона зважує, чи не перебратися їй назад до Лені, з щирої симпатії, але також, як вона (з загадкових поки що причин) грізно додає, «щоб побачити, чи вони справді й мене викинули б з помешкання. Боюся, що викинули б». Лотта служить у якійсь профспілці, «не з переконання (як вона додає, хоч її ніхто не питає про це), а тому, що треба щось їсти і з чогось жити».

Назвемо ще деяких осіб, що дають авт. інформацію, хоч вони й не належать до найважливіших: славіст із науковим званням доктор Шольсдорф, що через складний збіг обставин став причетний до Лені; цей збіг обставин, хоч який він складний, далі буде пояснений. Шольсдорф з дуже непростих Причин, ЩО теж у відповідному місці будуть пояснені, потрапив на службу у вищі фінансові органи; він наміряється скоро покласти край цій кар'єрі: дочасно піти на пенсію.

Ще один славіст із науковим званням, доктор Генгес, відіграє другорядну роль; як постачальник інформації він так чи так сумнівний, хоч і знає про свою сумнівність і навіть наголошує на ній, майже втішається нею. Себе він зве «цілком пропащою людиною»; авт. не може погодитись на таку оцінку якраз тому, що вона походить від самого Генгеса. Хоч ніхто його не просив, Генгес признався, що він, бувши на службі в одного недавно вбитого дипломата графського походження, «вербував» у Радянському Союзі робочу силу для німецької воєнної промисловості і «зрадив свою російську мову, яку так досконало знає». Генгес живе «в непоганих матеріальних умовах» (Г. про Г.) на селі поблизу Бонна, де працює як перекладач для різних часописів та установ, що спеціалізуються на східній політиці.

Ми надто далеко зайшли б, якби вже тут докладно перерахували всіх тих, до кого зверталися по інформацію. Вони будуть названі в належному місці й показані у своєму середовищі. Згадаємо ще тільки одного колишнього букініста, що дає нам інформацію не про саму Лені, а лише про одну особу, що зіграла важливу роль у її житті, черницю католицького монастиря; він воліє, щоб його називали просто ініціалами Б. Г. Т.: вважає, що цього досить.

Слабий, але все ж таки ще живий інший свідок — Генріх Пфайфер, дівер Лені; його свідчення не беруться до уваги як небезсторонні тільки тоді, коли йдеться про нього самого. Йому сорок чотири роки, він одружений з якоюсь Гетті, у дів. Ірмс, і має двох синів, вісімнадцятирічного Вільгельма й чотирнадцятирічного Карла.

У відповідному місці з відповідною до їхнього значення для цієї розповіді докладністю будуть ще представлені: три високі особи чоловічої статі, один — активний діяч у галузі комунального господарства, другий — великий промисловець і третій — службовець військового міністерства, що обіймає там одну з найвищих посад; дві робітниці-пенсіонерки; власниця кількох квіткових крамниць; старий квітникар; не такий старий колишній господар квітникарства, який тепер (його власні слова!) «цілком присвятив себе доглядові за своїм нерухомим майном», і ще дехто. Представляючи важливих свідків, авт. точно вкаже їхній зріст і вагу.

Умеблювання в помешканні Лені, те, що лишилося після багатьох описів майна,— мішане, воно походить з 1885 і 1922—1925 років: до Лені потрапили успадковані її батьками 1920 і 1922 року кілька речей стилю модерн кінця XIX століття — комод, книжкова шафа і два стільці антикварної вартості яких досі, вважаючи їх за «мотлох», не добачили й не описали судові виконавці. Натомість вони описали й забрали вісімнадцять картин місцевих художників з 1918—1935 років, переважно на релігійні теми. Судові виконавці склали їм надто високу ціну, оскільки то були оригінали; Лені за ними нітрохи не шкодує. Стіни її помешкання оздоблені кольоровими знімками: точними зображеннями органів людського тіла; ті знімки Лені постачає її дівер Генріх Пфайфер. Він працює в канцелярії відділу охорони здоров'я, де, між іншим, завідує учбовим та інформаційним матеріалом, і («хоч це трохи суперечить моєму