Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

— Наповнити б тебе змістом…

Тонкі пальці потяглися до чорного згустка зла.

— Тепер ти знову будеш…

Порухом кігтя він заклубочив порох і зробив з нього істоту, якою проклятий Диявол ще ніколи не був.

Він лежав посеред чорного, без відтінків кола, за кораловими межами якого рухалися невиразні силуети.

— Тепер — це ти, — промовив ВІН і декілька багатоголових тварюк, стримуваних цаповидними вершниками, тицьнулися в коло своїх кострубатими мордами. Тишу, що запала на мить, сколихнуло ревіння шакалів та скигління гієн.

— Тепер надамо тобі суті…

Заляскали пересохлі крила, — то закружляли над ними скелети в обрамленні жовтих німбів од утулених у діри їхніх вічниць свічкових недогарків із осквернених храмів. І чорнота відчула в собі кістяк, вона змогла підвестися.

Проклятий Диявол став на коліна й схилив голову.

— Ти зробиш воду в річках гіркою, мов полин, та знищиш мудрих старців та всіх мешканців двох міст… Чи готовий ти до цього?

— Так, мій володарю.

— Тоді рушай…

У кривавому мороці позад нього майже миттєво утворився просвіт, відкрилася вимощена бруківкою дорога, що вела до неживої чорної річки.

Праматір Блудниць, що брела до нього, він упізнав одразу, хоча вона й накинула на своє нахилене до землі обличчя відлогу свого заторкнутого тліном плаща.

— Благослови його, — наказав Той, Що Сидів На Троні.

Вона випростала вказівний палець і потяглася до Диявола, який став довгочубим чоловіком. Він теж випростав указівний палець і подався їй назустріч.

— Господи, хай не злякає мене зло…

Праматір Блудниць почула цей дивний голосок і завмерла, так і тримаючи покритою гнійним струпом рукою свого костура.

По дорозі, що підступала до кола з протилежного боку, простував маленький янгол. Його білі крила здригалися. Але позаду було світло, а в руці тремтіла відблисками в сльозах запалена свічка.

Той, Що Сидів На Троні, хльоснув хвостом по землі — й вона розкололася аж до вогняного підґрунтя.

— Рушай…

Диявол з довгим волоссям ступив крок, і дитя заплакало:

— Стривай!!!

Але Диявол уже зробив крок, а Праматір Блудниць застромила в землю посох і доторкнулася до нього. І жили його налилися отрутою, а мозок затопила відроджена ненависть.

— Спаси нас, — благав маленький янгол.

— Амінь, — з усмішкою докінчив за нього Диявол.

Але Той, Що Сидів На Троні, похитав головою.

— Її виплекало Зло. І саме Зло хоче зробити її своєю. Але вона знищить його, і тоді настане твоя черга. А поки що…

— Рушай…

— Я посланець, — сказав до Вітчима посланий у його світ Диявол, але при цьому не зізнався: — Я знаю пророцтво: ти будеш певен, що впораєшся з нею, а вона знищить тебе.

Цей світ був йому чужий.

Він не знав про нього анічогісінько. Він бачив лише кілька безлюдних доріг, що розходилися врізнобіч поміж неоковирних помешкань.

І він рушив уперед, повз метал і каміння, асфальтованими колами.

Метал був повсюдно. Навіть у повітрі висів, наче захищав тих, котрі прийшли сюди з неба.

Житель цього світу ступав по дорозі. Йому було кепсько. Чогось бракувало йому, а він будь-що хотів його мати.

Диявол підійшов до нього, і чоловік упізнав його:

— Диявол.

Чоловікова душа була проклята, тож Диявол міг робити з ним, що хотів. І він убив його. А впіймавши губами з повітря краплинку його крові, довідався про все, що знав чоловік.

Пізнати цей світ…

Це було нескладно.

По тому, як Диявол убив ще п’ятьох його мешканців: чоловіків та жінок, він спізнав місто.

Тепер йому було відоме життя городян за останні сорок сім років. Їхні паперові гроші, мов дощ, падали з його кишень.