Читати книгу - "Крізь безодню до світла"

Словом, хоча Віра й не поділяла захвату Влада від сценічних здобутків його матусі і його майбутніх успіхів, усе ж захоплено дивилась на нього. Його обличчя притягувало погляд: відкрите високе чоло, зачіска «а-ля Ален Делон», проникливі сині очі. Ну просто еталон краси якийсь, хай йому грець!

Того вечора Віра так і не оговталась від шарму, яким був оповитий Владислав. Усі її стійкі переконання про нікчемність і виродження чоловічої статі були забуті й відкинуті десь на задвірки.

Ще б пак! Він був зовсім не схожим на тих чоловіків, що оточували її. Такий інтелігентний, та ще й, судячи з усього, при грошиках. Можливо, багатенька матуся ще й спадок йому припасла. Він, звісно, нічого про це не говорив, але Віра не дурна, зметикувала враз. На ньому був дорогий костюм, не менш дорогі, вичищені до блиску, туфлі, на пальці – золотий перстень з каменем. А на його сорочці були запонки. Ну хто тепер носить запонки?! Це вже надмір, але нехай. Дивно, що він їздить у маршрутках, а не на власному авто. Це, напевне, єдиний його мінус.

Віра з насолодою пригадувала час, проведений у кав’ярні з Владом. Її рука досі пахнула його парфумами. Він лише обережно доторкнувся її руки, такий галантний джентльмен, а запах досі лишився. Не мити ті руки, чи що?

Та що ж це з нею таке? Невже втратила розум? Такого з нею ще не було. Вона ж ні на мить не припиняла думати про нього! Весь вечір її думки зайняті ним! Цим чоловіком! Як же так?

А раптом він не той, за кого себе видає? Скільки є пройдисвітів! Вони ж кругом, куди не глянь. Нормальні чоловіки перевелися на цьому світі. Невже їй так пощастило? Чого б це раптом? Та й він: чому так учепився за незнайому жінку, котра випала на нього з маршрутки з торбою продуктів? Лишенько. Що ж його робити? Як не втратити голову, яку вона, здається, вже почала втрачати?

Мобілка різко дзенькнула сигналом отриманого повідомлення: «Сонечко, я думаю про Тебе… Цей вечір був неповторний… З нетерпінням чекаю завтрашньої зустрічі… Солодких Тобі снів. Цілую».

Прочитавши повідомлення втретє, Віра скрушно зітхнула. Ну невже не можна було просто подзвонити? Навіщо ці смс-ки? Що вони, підлітки якісь, чи що? Проте мусила визнати: то велика приємність, перечитувати раз за разом ті рядочки. Здається, він таки романтик, цей Влад…

І закрутилося… Віра – розумна, розважлива жінка! – таки втратила голову. Остаточно. Щоразу, з кожною зустріччю, Влад підтверджував свою інтелігентність і шляхетність. Два тижні, щовечора, вони зустрічалися за кавою. Тричі ходили до ресторану. Він дарував їй квіти! Просто так, без жодного приводу, попередньо уточнивши, які саме їй подобаються. Звісно, жасмин. Це єдине, що викликало в неї щире захоплення. Вдихаючи його міцний солодкий аромат, Віра опинялась на хвилі блаженства. Однак їй ніколи не дарували жасмину.

Власне, дарувати квіти було й нікому. Ті нещасні гвоздики, а часом, для різноманіття, тюльпани, що їй дарували восьмого березня колеги-чоловіки, викликали в неї радше відразу, ніж радість. Це був механічний, фальшивий жест, бо так заведено десятиліттями – дарувати жінкам квіти восьмого березня. Віра не вбачала в цьому ні краплі щирості.

Вона не питала у Влада, де він дістав жасмин. Лише взяла цей пахучий оберемок, занурила у нього лице й очманіла від щастя. Їй уже було байдуже до його статків. Аби тільки він був. Їм же так добре разом!

Вона навіть ходила на його концерт до Органного залу, подумати лишень! І хоча Віра байдуже ставилась до музики, тим паче класичної, але мусила визнати: Влад на сцені виглядав блискуче!

Віра сиділа в першому ряду й не могла відірвати погляду від цього чоловіка, такого досконалого, такого красивого. Як граційно він тримає спину, а як вправно і природно володіє скрипкою! Ніби з нею народився. Як плавно рухається його зап’ясток зі смичком, а як він торкається струн! Він таки буде їздити з концертами по світу! Точно буде. Такі мусять їздити по світу.

Де ж він узявся на її голову? Так-так, товста тітка з валізами пхнула його на неї. Якби не вона, Віра б досі не знала його. Це ж треба, щоб від якоїсь там тітки залежала її доля! Здуріти!

А сьогодні в них буде щось більше, ніж побачення. Влад запросив її до себе… Віра все чекала, коли ж це станеться. Вона боялася зізнатись навіть собі, але відчувала, що була готова піти до нього вже в друге їхнє побачення. Так магнетично він на неї діяв. Звісно, йому вона ніколи про це не розповість.

Його квартира їй дуже сподобалась. Нічого зайвого, але й не схожа на занедбане житло холостяка, нехай і не бідного. Утім, житло Віра роздивлялася вже потім. Бо не встигли за ними зачинитись вхідні двері, як стриманий,