Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Поміж служіннями ближньому зачинали дітей, втрачали дітей, втрачали жінок, знаходили нових, молотили зерно, помагали отелитися корові, випалювали тавро на свинячому вусі, видавали заміж доньку і сподівалися сина, щоби передати йому ґаздівство, терпіли спеку й голод, і річку, коли вона злісно й ядуче все заливала, неврожаї, пошесті щурів і холери, старість і хвороби, викривлений хребет, запалені суглоби.

А насамкінець доживали гістьми у власному домі, у найстаршого сина чи зятя, і щоднини ходили тим самим шляхом від лежака до печі, аби погріти старечі кості. І так все життя, сотні разів. А коли всьому нарешті приходив кінець, приходили інші й служили людині останню службу любові.

Непер був весь чорний від сажі, штани порвані, на обличчі й руках легкі опіки, капелюх і плащ десь загубилися. Він невпинно кашляв. Надто мало людей прийшло на допомогу Американці та її батькові, всього двоє чи троє, крім нього, та ще кілька наймитів, що у них працювали. Її батько мало не загинув, бо ніяк не хотів відірватися від своїх коней. Вогонь поширився стрімко, згоріло майже все: стайні, стодоли, підводи, частково й дім. Лишилися одна бричка і челядня.

Десятки разів бігав Непер до стайні, намагаючись вивільнити тварин, вигнати свиней і птицю на волю, аж поки не тріснули балки і завалився дах, ховаючи під собою більшість худоби. Він також разом з усіма увірвався в дім, і вони винесли все, що ще можна було винести. Воду брали з криниці, Марош був задалеко.

Ніклаус і його донька Ельза знов і знов наражалися на небезпеку, аж поки в якусь мить не змушені були скоритися. Врешті-решт вони сіли на подвір'ї, при столі з вітальні, на якому громадилися посуд, білизна, альбоми з фотографіями, одяг. Довкола них стосами лежали лантухи зі збіжжям, скрині, матраци, комоди, інструменти.

Аптекар відчинив свій дім, ледве роздягнувся від утоми, сів і почав ретельно митися. Він тер з усією силою свою лисину, розпашіле обличчя, руки. Він стирав запах горілого зі шкіри повільними, рівномірними рухами.

Якоб розчахнув двері. В одній руці він тримав куртку, незаправлена сорочка спадала на штани. Він ступив кілька кроків до голого, переляканого Непера і промовив тоном, що не терпів заперечень:

— Я голодний. Їсти хочеться.

Тут щось явно не так, подумав Непер. Цей чоловік, якого він ще недавно збирався пристрелити, а згодом цілком уявляв собі своїм конюхом, поводився тепер як господар дому.

— То Ви ще тут? — промимрив аптекар.

— Я цілу ніч стеріг твою худобу, брате. Тобі не слід залишати її отак напризволяще, злодії, знаєш. А тепер я хочу поїсти.

Непер розгубився. Він зайшовся жахливим кашлем. Тут, де один до одного зверталися «брат» і «сестра», молодь уміла шанувати старших. За найменшу провину платили покуту, за значнішу ще зовсім недавно привселюдно відшмагали би батогом. І провели б через усе село до ганебного стовпа.

Аби приховати занепокоєння, він машинально водив мачулкою по тілу, але змисли його були на сторожі. Крайчиком ока він бачив, як молодик насувається на нього, аж підійшов упритул. Тепер йому не було куди подітись — ані відстрибнути вбік, ні встати, ні захищатися. А рушниця від учорашнього вечора так і лежала на кухонному столі.

Непер втупився в Якобові черевики, у дерев'яну підошву, до якої швець набив зношену шкіру від ще старішого взуття. Тоді повільно підвів голову, побачив штанку, порвану в багатьох місцях. То були штани явно на всі випадки: до роботи в полі й у стайні, для вільного часу й до церкви, якщо такі, як цей, узагалі ходять до церкви. Заплямлена сорочка, що колись, певно, була біла, волохаті груди, це підборіддя.

За лічені миті Непер зняв мірку зі свого супротивника і довідався про його злиденність більше, ніж йому б хотілося. Такі наймити і волоцюги небезпечні, їм нема чого втрачати, а те мале, що в них є, вони легко ставлять на кін. Для цього їм навіть не треба бути п'яними, вистачить найменшої зачіпки.

Вони надто довго жили з худобою, їх надто довго зневажали, а може, вони й самі себе зневажали і жили в несхитному переконанні, що їхнє життя — то безконечний колообіг злиднів та приниження, очікування марної платні, жадібного пияцтва, картярства, гультяйства і знову чекання. Тож вони вже давно сподівалися тільки найгіршого. А тому й від них можна було сподіватися чого завгодно.

Хіба не двоє таких самих кілька років тому забили невістку Петера Варту, хіба не впіймали їх щойно по багатьох днях полювання, до якого довелося залучити навіть жандармерію? Хіба пізніше вони не вдавали із себе сумирних, не каялися й запевняли, що нічогісінько не пам'ятають, і списували все на високоградусне сп'яніння? А ще раніше: хіба не застрелив якийсь конокрад замкового Йозефа Рено чи то Ґоґо Йошку, як його всі називали, тієї пекельної зими під час вуличної варти, з його ж власної рушниці?

— Якщо дозволите, — сказав Непер і спробував підвестися. Якщо в нього взагалі є якісь шанси, то тільки стоячи. Та чужинець не відступав, тож аптекареві не залишалося нічого іншого, як сидіти й далі.

— Нічого я не дозволю. Я сторожив твій двір, ти винен мені їжу.

— Я Вас про це не