Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

Слухає Самко, хоч і не добере гаразд, про що саме балакають.

– Хоч отой Потьомкін і записався в братчики Кущевського куреня, а думка в нього, мабуть, вовча. Балакають деякі наші, що він підкує нас на всі чотири. А старше товариство вірить у нього, чи, може, прикидається, що вірить. Старшині однаково, бо вона паніє. Та й важкувато вже їй керувати. Розумнішає голота, починає скрізь втручатися. А оце колись як забалакала зі старшиною про кріпаків, що над ними пани знущаються, так та не знає, що й казати. Та вже попи втихомирили голоту, доказували зі Святого Писанія, що, мовляв, сам Бог призначив, щоб були раби. На тому й погодилися, – розповідав одноокий козак.

Слухає Самко, боїться поворухнутися, боїться проґавити кожне слово. А як почув, що збирається одноокий на Січ, то зрадів, що й не сказати. Він прибув оце тільки з Січі, каже, що побуде тиждень дома, в місті Чернігові та й рушить назад.

Марко сидить на траві, куняє на самотині. А щоб не хотілося спати, то він зірвав листок деревію і застромив собі в ніс.

А Самко, слухаючи балачку одноокого, вже подумав, що робити. Він порішив, що як тільки той піде, то піти й собі слідком за ним, забалакати до нього та сказати, що він, Самко, та його товариш Марко теж підуть на Січ. Уже він благатиме того одноокого, щоб він узяв їх з собою. А коли він, бува, неохоче одмовить, то нехай хоч скаже, яким шляхом іти до Січі. Уже вони тоді підуть самі. А козак не одмовить щось порадити.

Коли Самко вже надумав усе як слід, слухаючи оту балачку, в той мент позад нього почулося голосно:

– Ачхи!

То ачхикнув Марко, та так голосно, що, мабуть, і на горі, і на Подолі було чутно, бо аж луна пішла навкруги.

Підскочив Самко, озирнувся на Марка, посварився на нього кулаком грізно. Але Марко не бачив нічого, бо заплющив очі, роззявив свою пащу та ще голосніше чхнув, а потім ще кілька разів підряд.

– Шпичка в ніс тобі, ідоле... – прошепотів сердито Самко, дивлячись на Марка. – Знайшов коли чхати...

Ліг Самко знову під кущем, щоб слухати далі. Дивився, дивився, але лиха тобі година! Уже не було того одноокого козака, ні того другого, з ким він балакав. Зникли вони десь, коли Марко чхав на ввесь Київ.

Схопився Самко, став на ноги, задирав голову, дивився на всі боки, придивлявся до кущів – чи не захилитається де гілка, щоб побачити, куди, в який бік пішли ті люди. Та дарма, бо ніде й не шелесне, кущі й не зворухнуться. Так наче снилося, що сиділи та балакали ось тільки що люди. Онде й трава зім’ята, де вони сиділи.

«А щоб його, того Марка! Треба ж було йому чхати. Шукай тепер того одноокого козака».

– А знаєш бо, що ти наробив, Марку? – запитав Самко, коли той угамувався з чханням.

– А що? – вирячив той очі.

– Оте, що ти прочхав запорожця... – сказав сумно Самко.

– Ну, та вже що буде, а сьогодні ми помандруємо на Січ, – порішив він. – Чи так, Марку?

– Авжеж, – погодився той.

Ішли вони до двору братського та балакали про те, що сьогодні вночі посунуть у дорогу. Балакав тільки Самко, а Марко погоджувався мовчки та іноді підтакував, коли той звертався до нього.

– Мабуть, отой одноокий подався додому, – говорив, ідучи, Самко. Добре, що я знаю, куди він пішов, бо казав, що до Чернігова. Ми його отам знайдемо. Я чув колись про шлях на Чернігів. Можна й шляхом, а найкраще понад Дніпром. Дійдемо до міста Любеча, а там, кажуть, недалеко.

Прийшовши в двір Братського, вони полізли на сінник. Треба ж лаштуватися в дорогу. Уже давно придбав Самко дві сакви. Такі тобі, що можна туди хтозна чого багато накласти. Є трохи сухарів, а треба й хліба.

Не спали до півночі. А потім Самко роздобув, так що ніхто не бачив, усього, що треба, стяжав патерицю в отця Аники, і аж тоді вже вони перелізли через паркан, та й подалися до Чернігова шукати одноокого запорожця. Треба шукати, бо як його, не знаючи шляху, добутися до Січі?

Уже зовсім розвиднилося, коли втікачі поминули Межигірський монастир. Самко йшов швидкою ходою, довгі поли рудої кути він підібрав під пояса, щоб не тяглися, зсунув аж на потилицю теж рудого і вже споловілого підкапка, щоб не було душно голові, бо й так її вкривала густа кучма вихруватого волосся, підкачав полотняні штани вище колін, бо росяно було.

Марко ступав повільними кроками, ідучи позад Самка. З-під куцої кути визирали штани, оті, що для нього вкрав Самко в келаря отця Іова, та, на лихо, той келар був низенький, присадкуватий, товстий, мов бочка, а тому його штани здалися на Марка дуже куці, та ще й рясні, як спідниця, підкапок малий ледве держався на голові, хоч як він його натягав на свої розкуйовджені, муругі патли.

Обидва босі, зі саквами за плечима, з палицями в руках, вони нагадували щонайзлиденніших, мандрівних ченців або