Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— Забилась?

Голос Тиграна наче вирвав мене з реальності на мить. Я моргнула і побачила, що помираючий зник. Зашпорталась я за корінь дерева.

— Що з тобою? Куди ти дивишся?

Я вдивлялась у гілку, але та не мала в собі нічого дивного.

— Я бачила чоловіка. Він помирав, — прошепотіла я.

— Що? — Тигран вперше справді здивувався. А тоді раптом ривком підняв мене за плечі з землі і струснув. — Що ти вигадуєш? Тут нікого немає!

— Але був, — заскімлила я. Було страшно, неймовірно страшно. Від Тигранових пальців, якими він стискав мої плечі, було боляче. Та я раділа, що відчуваю його дотик. Хотілось притиснутись до нього всім тілом. До живого, хай і роздратованого. — Він був у білій туніці. З зображенням чотирикутної зірки.

Тигран навіть перестав мене трясти.

— Пішли звідси. І не падай більше.

— Ти щось знаєш про це?

— Потім.

Ми йшли дуже довго. Хоч, може, то мені так здалось. Очі в мене злипались, тіло судомило від холоду. Хотіла попросити в Тиграна його куртку — але щоразу відганяла нав’язливу думку геть. Мало того, що врятував, то ще й мерзнути через мене буде?

— Думаю, тобі слід помитись, перш ніж ми заліземо до сховку. Ось, — хлопець порився в сумці і дістав звідти білий відріз тканини, — використаєш замість рушника.

— І де я маю помитись? — запитала я, отримуючи в голові такі асоціації: вода, чистота, пара. Лазня.

Лазня?

— Що таке лазня? — спитала я перш ніж Тигран відповів.

Хлопець витріщився на мене.

— Те, що на нас ще довго не чекатиме. Отам, — показав він рукою на кущі неподалік, — тече потічок. Можеш в ньому помитись. Я чекатиму тебе тут. Краще випери свою сукню, вона вся брудна. Ще занесеш хворобу.

— Хворобу? — тупо перепитала я.

— Так, — втомлено мовив хлопець, явно не бажаючи давати жодних пояснень. Виглядав він дещо роздратованим.

Я понуро попленталась до потічка.

Вперше в житті, яке я пам’ятала, я побачила воду. І це було прекрасно! Прозора субстанція, холодна, м’яка і сильна водночас — вода втамовувала спрагу і гамувала біль. А ще після неї ставало, на диво, тепліше (хоч спершу й зимно, диво!). Тому я без вагань зняла сукню і почала обмивати тіло. Правда, доводилось оминати дивні елементи одягу, що були в мене на стегнах і грудях, — чорного кольору, з мереживом і ще досить чистими. А тому роздягатись догола не було сенсу.

Щось підказало мені, що мити волосся не слід, а ноги, які почали вже синіти, не відчували тепер ні холоду, ні тепла. Зуби відбивали швидкий танок, а в спину наче вставили кілок. Тремтячи, я пішла назад до Тиграна.

— Ти геть змерзла, — мовив він тихо, поглянувши на мене — я обгорнулась тканиною, яку він дав, але біле полотно не сягало навіть колін, намокло і зовсім не захищало від холоду. Мокра сукня дратувала, але я прихопила і її. Виглядала, мабуть, жалюгідно. І не мала сил навіть роззиратись довкола.

— Ще далеко? — спитала я, цокочучи зубами.

— Ні, кілька хвилин. Дай сюди своє шмаття, тобі від нього тільки холодніше. — Тигран забрав мою мокру сукню і пішов далі. Я попленталась слідочком, намагаючись потішити себе тим, що холодна і незрозуміла прогулянка добігає кінця.

Попри те, що я вже була цілком вимучена і голодна, і навряд чи дуже звертала увагу на довколишнє середовище, та відчула неабияке здивування, коли хлопець, що ішов попереду, раптом вхопився за чималий висохлий пень, смикнув його вгору і відкрив тим самим діру в землі достатнього діаметра, аби в неї могла спуститись доросла людина.

— Обережно намацай ногою сходинку драбини і спускайся вниз. Коли досягнеш долівки, відійди вбік і почекай, коли я спущусь, добре?

Я кивнула і зробила, як було велено. Спуск під землю був недовгим, але під пеньком мене чекала цілковита темрява і сирість, тож задоволення було не з приємних. Я ледь примусила себе відступити з кола світла, аби дати місце своєму рятівникові. Тигран опустив за нами пень і в цілковитій темряві спустився вниз — на глибину десь чотири метри під землю. Я мало не заплакала від полегшення, коли він стукнув палицею по підлозі, чим запалив свій диво-ліхтар. Яскраве світло залило підземну кімнатку розміром десь три на три метри. Я заморгала, роззираючись довкола.

Стіни кімнатки, так само, як і стелю та підлогу було оббито деревом, що справляло досить затишне враження, хоч де-не-де дошки посиріли. Під однією зі стін стояла велика скриня, на іншій висіли різні господарські причандали, як-от лопати чи мотики, та кілька ножів. Посередині кімнати було місце для вогнища — залізна бляха, оточена колом з камінців. Я спохмурніла від думки, що раптом прийшла мені в голову.

— Навіщо тут місце для вогнища, якщо диму немає, куди діватись? Ми задихнемось, якщо ти розпалиш тут вогонь.

— Якщо ти нічого не пам’ятаєш, то як здогадалась спитати про це? — мовив Тигран. У сховку він помітно розслабився.

— Я згадую щось, коли мене до цього підштовхнути чи щось показати.

— Мертвих більше не бачиш?

Я здригнулась від несподіванки.

— Ні.

— Добре. Ми не задихнемось, бо це місце не для вогню. Зараз побачиш.

— А нас не відслідкують? Сервуси не йдуть слідом?

— Ми йшли сюди, роблячи кілька кіл і заплутуючи сліди. Тому надіюсь, що не відслідкують. — Тигран пройшов до