Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Зорчина пісня 📚 - Українською

Читати книгу - "Зорчина пісня"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зорчина пісня" автора Жанна Олександрівна Браун. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 69
Перейти на сторінку:

— Дівчатка, Дарино Лебідь, нумо до групи! Зараз надійдуть машини!

Тато ще раз притулився до Зорчиного обличчя щокою і обережно, ніби Зорка скляна, поставив її на землю. Потім підійшов до директора й простягнув руку. Микола Іванович узяв татову руку в обидві долоні, й вони кілька секунд стояли мовчки, дивлячись один на одного.

— Одна вона в мене лишилась, — сказав тато.

«Як одна? А брат? Він же на фронті воює...» — стривожено подумала Зорка.

— Зрозуміло, — сказав Микола Іванович. — Тільки-но приїдемо, я одразу повідомлю вас.

Вони обнялися.

— Тату! — нарешті видушила з себе Зорка.

Але тато вже біг до машини, гупаючи черевиками по втоптаній кам'янистій доріжці.

— Тату-у-у-у! — у відчаї закричала Зорка, кидаючись услід за батьком.

Тато, тримаючись за борт машини, оглянувся, але в цю мить два червоноармійці схопили його за руки й втягли до кузова.

Очі Зорці заступили сльози. Машина подвоїлась, потроїлась... Здавалося, весь ліс наповнився зеленими військовими машинами, і в кожній із них їхав на війну тато.

Розділ 3. Даринка Лебідь

Зелена військова машина зникла вдалині, тільки маленький жовтавий хвіст куряви й досі ще звивався в повітрі, й від цього дорога здавалася живою.

Важкі машини мчали мимо, лишаючи за собою бензиновий ядучий сморід. Привчені до дорожнього життя коні, розмірено клацаючи підковами, тягли вози з клумаками. На возах сиділи, звісивши ноги, жінки й діти, закутані, попри спеку, в шерстяні хустки.

А стежкою обіч шляху йшли і йшли низкою сірі, запорошені люди з клунками за плечима і з валізами, перев'язаними вузлуватими мотузками.

Дарина взяла Зорку за руку, потягла за собою.

— Зоренько, ходімо...

— Ходімо, — похмуро й покірно повторила Зорка, та очі її знову налилися слізьми. Вона затулила їх руками й сіла на землю.

— Ну, чого ти? Не плач, — Даринка схилилася до Зорки й стала її умовляти, наче маленьку. — Повернеться твій тато, війна ж не надовго... мій тато теж на війні, а я не плачу. Маря каже: не можна за живими плакати.

Зорка поглянула на Дарину, витерла пеленою сукні мокре обличчя.

— Краще б я з бабусею лишилась... І чому тільки тато мене в дитячий будинок віддав? — ковтаючи сльози, прошепотіла вона.

— Ну то й що? У дитячому будинку добре, дівчаток багато, весело...

— А ти давно тут?

— Не дуже давно, відколи маму бомбою вбило... Я вже спала. Раптом як завиє сирена, як завиє. Мама каже: «Швидше біжи в підвал, я тільки Олександри Іванівни Петрика заберу на чорних сходах, вона-бо в госпіталі чергує». Я побігла — і все... Нас тільки вранці відкопали.

Даринчин голос тепер звучав рівно, ніби вона промовляла звичні слова, за якими для неї уже не було болю. Тільки худі пальці перебирали поясок сукні, чимраз тугіше затягуючи вузол.

— А моя мама хірург у госпіталі, — голосно й швидко, мимохіть заглушаючи Даринчині слова, заторохтіла Зорка, пойнята раптовим страхом. — Закінчиться війна, й вона по мене приїде.

Даринка похнюпила голову.

— А моя мама балериною була.

— І тато приїде, і брат, і дядько Льоня, і бабуся...

— Ну і нехай, нехай...

Дарина схопилася, припала до сосни. Плечі її затремтіли.

Зорка вмовкла, розгублено дивилася на Дарину.

— Не плач, — сказала вона, мружачись від жалю, — до тебе теж тато приїде. Може, обидва разом приїдуть: до тебе і до мене! Ото буде здорово!

Дарина повернулася до Зорки, очі її заблищали.

— Атож! Здорово буде — до тебе й до мене водночас! — Вона труснула головою, відкидаючи коси за плечі.— А я до війни в балетній школі вчилася. Цілі чотири роки! Не віриш? Ось поглянь...

Дарина стала навшпиньки, підняла сукню, ледь схилила голову до плеча. Тонке обличчя її порожевіло, великі очі дивилися вже не на Зорку, а кудись удалину, ніби Дарина прислухалася до лиш їй одній чутної музики. Вона повагом простягла праву руку вперед, схилилась у напівпоклоні, випросталась, відкинула голову назад і закружляла по галявині.

Зорка дивилась на неї, мов зачарована. Їй здавалося, що Дарина танцює, не торкаючись ногами трави,— такі невагомі й стрімкі її рухи.

— Ой, як здорово! — Зорка не втрималась і заплескала в долоні. Дарина зупинилася. Збуджена, щаслива.

1 ... 3 4 5 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зорчина пісня», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зорчина пісня"