Читати книгу - "Саботаж кохання"

Отже, треба любити свого ворога, але не говорити йому про це. І в жодному разі не планувати примирення.

Перемир'я — це розкіш, яку людська істота не може собі дозволити.

Свідченням цього є той факт, що мирні періоди неодмінно призводять до нових війн.

Тоді як війни переважно закінчуються мирними періодами.

Отже, мир приносить людині шкоду, тоді як війна приносить їй користь.

Отже, слід по-філософськи сприймати деякі згубні моменти війни.

Жодна з щотижневих газет, жодне з інформаційних агентств, жодна історіографія ніколи не згадували про світову війну у гетто Сань Лі Тхунь, яка тривала з 1972 по 1975 рік.

Отак, з дитячих років я збагнула, як мені сприймати цензуру та дезінформацію.

Адже, зрештою, чи можна вважати неістотним той трирічний конфлікт, у якому було задіяно десятки націй і впродовж якого чинилося стільки страхіть?

А підстави для замовчування з боку засобів масової інформації — середній вік учасників баталій становив приблизно десять років. Стверджуватимете й далі, що діти не творили Історію?

Після міжнародної конференції 1972 року один з інформаторів сповістив дорослим про війну, яка мала ось-ось початися.

Батьки зрозуміли, що войовниче напруження вже надто сильне, і вони не в змозі завадити неминучому конфлікту.

Проте нова війна з німцями могла б призвести до небажаних наслідків у стосунках наших дорослих з дорослими німців. У Пекіні країни не комуністичної орієнтації мусили згуртуватися.

Отож, свої умови делегація батьків виклала у такій формі: «Світовій війні — так! Її все одно не уникнути. Але жоден західний німець не сприйматиметься як ворог».

Цей пункт не хвилював нас аніскілечки. Східних німців, на щастя, було досить багато, отож, суперників не бракуватиме.

Але дорослі зажадали більшого — вони вимагали, щоб західних німців було введено до лав Союзної армії. На це ми зважитися не могли. Ми зголосилися не шматувати їх, але воювати пліч-о-пліч з ними видавалося нам вже зовсім неприродним. До речі, діти західних німців теж на це не зголосилися. За браком ворога бідолашні мусили дотримуватися нейтралітету. Вони несказанно нудьгували.

(За винятком кількох малолітніх зрадників, які перейшли на бік Східної Німеччини. Дивні збоченці, про яких так ніхто ніколи й не згадав.)

Отож, на думку дорослих, ситуацію було відрегульовано — дитячу війну можна було вважати війною проти комунізму. Я ж стверджую, що метою нашої війни було зовсім інше. На образ злюк нас надихали виключно німці. На підтвердження скажу, що ми ніколи не воювали з албанцями чи іншими болгарами, що проживали у гетто Сань Лі Тхунь. Ці незначні меншини завжди лишалися поза грою.

Стосовно росіян це питання ніколи не ставилось — вони теж мешкали у своїй окремій резервації. Інші країни Східної Європи проживали у гетто Вай Цяо Тха Лу. За винятком югославів — сприймати їх за ворога ми не мали жодних підстав — та румун, яких наші батьки змусили таки задіяти у грі. Мати румунських друзів тоді вважалося гарним тоном!

То був єдиний випадок втручання батьків у наше оголошення війни. Хочу наголосити, що це втручання здавалося нам надзвичайно штучним.

1974-го мені було сім років, і я була наймолодшою в армії Союзників. Найстаршому було тринадцять і він справляв на мене враження старигана. Стрижнем нашого бойового складу були французи, але найкраще був представлений африканський континент — до складу наших батальйонів увійшли камерунці, малійці, заїрці, марокканці, алжирці і т. і. Були й чилійці, італійці і ті славнозвісні румуни, яких ми терпіти не могли, бо їх нам нав'язали, та ще й тому, що вони скидалися на офіційну делегацію.

Бельгійців було лише троє: мій брат Андре, сестра Жульєтта і я. З дітей нашої національності більше не було нікого. У 1975 прибули дві витончені фламандочки, але вони були невиправні пацифістки: користі з них було як з козла молока.

Починаючи з 1972 року, в армії склалося міцне ядро з представників трьох нерозлучних як у дружбі, так і в бою, країн — французів, бельгійців і камерунців. Останні мали дивовижні імена та грубезні голосища і безупинно реготали. їх обожнювали всі. Французи здавалися нам ефектними — вони щиро благали нас розмовляти бельгійською, завдяки чому ми зубоскалили і часто згадували якогось незнайомця, чиє ім'я — Помпіду — неодмінно викликало у мене вибух сміху.

Італійці були або найкращими, або найгіршими вояками. Серед них було стільки ж боягузів, скільки й сміливців. І ще одна річ — героїзм цих сміливців був прямо пропорційно пов'язаний з перепадами їхнього настрою. Найвідважніші сьогодні могли завтра перетворитися на легкодухів. Серед них була така собі напів-італійка, напів-єгиптянка на ім'я Джихан: у свої дванадцять років вона мала зріст 170 сантиметрів і важила 65 кілограмів. Те, що вона перебувала у наших лавах, було для нас великим плюсом — вона сама-самісінька могла прогнати німецький патруль. А що то була за вистава, коли її постать роздавала тумаки! Проте від надто бурхливого росту у неї геть зіпсувався характер. У ті дні, коли Джихан набирала у зрості, її не можна було ні задіяти, ні відвідувати.

Заїрці воювали блискуче. Проблема полягала лише в тому, що вони воювали один з одним рівно стільки ж, скільки й з ворогом. А якщо ми втручалися у їхні міжусобні війни, перепадало й нам.

Війна дуже швидко набула значного розмаху, і виявилося, що наша армія ніяк не може обійтися без шпиталю.

На території гетто, поблизу цегельні, ми знайшли велетенський дерев'яний ящик, у якому щось було при переїзді. Вдесятьох ми цілком спокійно вміщалися