Читати книгу - ""Панургове стадо""

— Не треба про це, Андрію.

— Коли і де я знову побачу тебе?

— Якщо хочеш, сьогодні ж увечері в казино «Рітца». Я буду там після дев’ятої.

— Доллі, чого ти ходиш у цей кабак?

— Ти ж знаєш, що тата не можна лишати одного за картами, — спалахнула дівчина. — Він зовсім збожеволіє. Прощай або… до побачення, як хочеш.

Араканцев, закусивши до крові губу, довго дивився вслід дівчині. Коли гнучка постать сховалася за будинком курзалу, він опустив очі і побачив… гагенбеківський каталог. Швидко підняв його і кинувся було вслід за дівчиною, потім зупинився, оглянувшись навколо, мов злодій, квапливо поклав каталог за пазуху і попрямував до групи робітників, які йшли назустріч.

Гамількар нудьгував. Розлігшись на дивані, він з презирливою байдужістю спостерігав, як електричний вентилятор втягує мух. Маленький моторчик, схований за ширмою, рухав стрічку конвеєра, але з порожніми ковшами. Монотонна пісня динамо, мабуть, дратувала оранга. Він зліз з дивана і став на ноги, як людина. Тепер особливо впадали в очі його широкі плечі, сутула спина і довгі, нижче колін, руки, вкриті жмутками шерсті. Перевальцем, мов людина напідпитку, пройшов він за ширму і смикнув на себе рубильник.

Виття динамо урвалося. На голому сірувато-голубому обличчі оранга розпливлась гримаса задоволення. Навіть окремі білі волосини на його підборідді, що переходили в ріденьку сиву борідку, настовбурчились якось особливо задерикувато. Неначе оранг хотів, але не міг сказати: «Ось який я молодець!»

Але одразу ж відчайдушна нудьга з швидкістю, властивою тільки мавпячому обличчю, змінила це самовдоволення. Оранг ліниво пройшовся по кімнаті і ніби всім своїм виглядом показував: «Ну, й скука ж страшенна! Чим би зайнятись?»

Великий гребінець привернув увагу звіра. Гамількар схопив його і почав розчісувати і так рівний проділ на голові. Захопившись, непомітно для самого себе перейшов до чорної з рудим відтінком шерсті, що вкривала його тіло. Коли добрався до стегон, де шерсть звисала особливо густими, схожими на панталони пасмами, почулася сирена авто. Гамількар здригнувся і насторожився. Через секунду в передній задеренчав дзвоник. Оранг зірвався з місця і вистрибом, руками допомагаючи ногам, кинувся до дверей. Легко, без особливих труднощів одімкнув він французький замок і, як завжди, на чотирьох побіг в кімнату, де стояв конвеєр.

Вслід за орангом увійшли три чоловіки. Першим, чітко відбиваючи крок, зайшов високий, плечистий старик. В усій його ході помітна була військова виправка, неначе він ще носив мундир. Обстрижене «під горщик» волосся і борода «а ля мужик» робили його схожим на Бехтерєва. Побачивши старика, Гамількар розтягнув куточки рота і звузив повіки, що віддалено нагадувало людську посмішку.

За стариком безшумно, м’ячем вкотився товстенький панок з червоним бритим лицем. На товстуна Гамількар зовсім не звернув уваги, але зате поспішно підбіг до третього, що зупинився на порозі, красивого кавказця в червоній черкесці, обшитій галунами, і в шоферських окулярах. Оранг з дитячою радістю вхопив його за срібні піхви кинджала і потягнув до себе.

— Вай, справжній шайтан! — крикнув Абдул-Земіль. — Пусти, ішак, пузо розпорю!

Гамількар відійшов і ображено пробурчав щось мавпячою мовою.

— Абдул, авто на восьму, — сказав старик. — А поки що ти вільний.

Абдул пішов, тихо ступаючи м’якими чув’яками.

Старик підійшов до оранга і ніжно почухав йому складки на шиї. Гамількар пробурчав. Це було щось схоже на сміх.

— Ну-с, пане Батьянов, а як ваші успіхи на зеленому полі? — запитав товстун, мабуть, продовжуючи розмову.

— Погано! — сумно відповів Батьянов. — Не щастить, та й годі!

Видно було, що Пфейфер задоволений. Але він прикинувся здивованим.

— Як, а мій гонорар за економічну форсунку?

— Гай-гай! — посміхнувся безрадісно Батьянов. — Продув ще весною!

— А реорганізація складного збирання втулки? Між іншим, ви маєте рацію. Тепер на її збирання потрібно лише вісім секунд. При моєму масштабі роботи це сімдесят п’ять процентів чистого прибутку.

— Ну й танцюйте! — буркнув Батьянов. — А я в минулому місяці спустив останні крихти цієї втулки.

Лице Товстого Фрідріха почервоніло від радості.

— Отже?..

— Отже, я знову без копійки. І, як на зло, певен, що саме тепер щастя усміхнулося мені. Можна відігратись. А грошей нема. Тому ви їх мені дасте! — з грубою безцеремонністю закінчив Батьянов.

— Чому ж ні! — обізвався Пфейфер і з нахабною незалежністю сів у м’яке крісло. — Але розкажіть спочатку про справи. Є результати?

Батьянов заговорив байдужим, діловим тоном:

— Результати є. Не тільки результати — повна перемога.

— Вимуштрувані всі п’ять моїх вихованців? Я вас правильно