Читати книгу - "Дикі банани"

Вишок цих з самого кінця війни ніхто не займає. Вони, наче полонені, яким дарували життя, назавжди забули недобре минуле. Осторонь величезних людських змагань і трагедій, вони стали тільки ареною малих трагедій: метелики сідали на розпечені сонцем стіни, і їх пожирали ящірки, які полювали тут на комах.

Мандрівник, що приїздить до В’єтнаму з півночі і звик бачити китаянок — здебільшого коренастих, одягнених у голубі, полотняні, трохи мішкуваті кофти, з приємним подивом дивиться на вулицях Ханоя на в’єтнамок, Вони вродливі і привабливі. У багатьох з них гарненькі обличчя, на яких світиться шляхетний вираз доброти; одягаються здебільшого скромно, але з великим смаком; усі вони стрункі й тендітні, як тростинки. Може, це не дуже вдале порівняння, бо звичайно з тростинкою зв’язано уявлення про щось довге, в’єтнамці ж, навіть чоловіки, невисокі на зріст, а жінки ще нижчі. Але так чи інакше, вони надзвичайно граціозні.

Гарну будову в’єтнамок підкреслює їхній національний костюм: сорочечка і штани, переважно шовкові (вітчизняний шовк належить тут до буденних тканин), поверх яких одягається довга — аж до кісточок — туніка, пошита з тонкого матеріалу. Внизу, з обох боків, на туніці, робляться розрізи. Туніка так щільно облягає стан, що немов на скульптурі видно всі лінії тіла. В’єтнамки, так само, як і китаянки, завжди виходять з дому тільки в штанях. Коли одного разу жінка не європейка з’явилась у європейській сукні на вулиці Ханоя з неприкритою нижньою частиною ніг, це викликало величезну сенсацію, але виявилося, що то була «модернізована» лаотянка. В’єтнамки, навіть найбільш передові, ніколи не вийдуть на люди, не надівши довгих штанів.

Кожна, навіть найменша спроба європейських чоловіків пофліртувати з в’єтнамками незмінно натрапляє на перешкоди з боку в’єтнамських чоловіків. У цьому відношенні європейців там на кожному кроці — в готелі, на вулиці, в кіно, в театрі, словом скрізь — оточує нездоланний мур. Пильні очі чоловіків завжди перехоплюють погляди європейців, які ненароком або свідомо дивляться на молодих в’єтнамок.

Це завзяте пильнування жінок інколи набирає просто чудернацьких форм. Якось Міжнародна комісія попросила в’єтнамський уряд надіслати, трьох друкарок для роботи в бюро. Але надіслали трьох в’єтнамців, що пишуть на машинці.

Правда, в комісії працювало кілька в’єтнамок, які добре володіли іноземними мовами. На службі ці співробітниці поводились вільно і невимушено. Та як тільки після роботи виходили на вулицю, жінок наче хто підміняв: вони, як вогню, уникали своїх європейських та індійських колег, боялися зустрітися з ними поглядом, не хотіли їх знати, щоб не мати неприємностей від своїх земляків.

А Якось кілька європейців, прогулюючись у неділю вулицями міста, захотіли сфотографуватися на фоні Малого озера. В цей час повз них проходила молода в’єтнамка-солдат. Серед європейців було двоє офіцерів у мундирах, які чемно запросили колегу сфотографуватися. Дівчина охоче погодилась і посміхаючись стала між ними. Раптом перехожий, людина зовсім стороння, підскочив до неї, схопив за руку і, гримнувши на дівчину, витягнув її з групи. Він не хотів, щоб в’єтнамська дівчина фотографувалася з чоловіками-чужоземцями. Одразу ж зібрався натовп, і обоє зникли.

У мене теж була маленька трагедія. Доктор Октавіан Пєрожинський, мій милий ханойський приятель, завжди купував цигарки у вуличному лотку у знайомої жінки. З часом він здружився з цією в’єтнамкою та її дванадцятилітньою донькою. Якось після обіду ми прийшли купити цигарки; донька заступала матір. Перед тим я розповідав своєму другові про винахідливість і дотепність в’єтнамських дівчат, які під час війни брали участь у русі Опору. Щоб відрізнятися від інших дівчат, усі вони рівно підрізали волосся. У нашої знайомої, що продавала цигарки, була саме така проста і красива зачіска. Я підійшов до дівчини і, показуючи на волосся, попросив, щоб вона повернула голову. Якийсь перехожий зрозумів мої рухи як прелюдію до небезпечних диявольських залицянь і, ставши за три кроки, втупив у мене задерикуватий, колючий погляд. Ми відійшли. А він прикипів до місця, немовби охороняючи дівчину, і навіть здалеку шмагав нас войовничим поглядом.

Працівники Міжнародної комісії говорили, що в’єтнамки — найпрекрасніші в світі жінки, а в’єтнамці — найревнивіші чоловіки… Правда це чи ні, але одне цілком: ясно: тутешні жінки — абсолютне табу для будь-якого. Іноземця, табу, нав’язане чоловіками і таке суворе, що: я, наприклад, за весь час свого тривалого перебування у В’єтнамі жодного разу не бачив на вулиці в’єтнамки у товаристві європейця.

Таке становище багатьом здається безглуздим і незрозумілим. Одні пояснюють його враженими почуттями в’єтнамців, інші вважають, що це емоційна реакція, що лишилася з часів недавньої війни, коли молоді жінки зазнали багато горя від розпусних ворожих солдатів, особливо з заморських загонів.

Але, мабуть, справа не тільки в цьому. Причини треба шукати значно глибше, в національних традиціях В’єтнаму, що сягають у сиву давнину.

Головною, найважливішою суспільною одиницею була тут з давніх-давен сім’я, а в сім’ї абсолютним авторитетом був її голова — чоловік. Батько мав необмежену владу над дітьми, особливо дочками. Життя жінки складалося так, що спочатку вона як дочка була невід’ємною частиною батьківського дому, а потім як дружина — дому чоловіка. Коли ж вона звільнялася від цих двох деспотичних влад, то, здебільшого, ставала повією і знову потрапляла під таку саму деспотичну владу звідниці. Вільних жінок у В’єтнамі не було, як не було, й таких жіночих професій, що звільняли б жінку від залежності.

Колоніальний режим, підтримуючи проституцію, намагався ослабити узи в’єтнамської сім’ї. Рух Опору, який виник у перші роки світової війни в північних горах В’єтнаму, поставив собі за мету не лише добитися політичної свободи країни, а й