Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Колиска сонця 📚 - Українською

Читати книгу - "Колиска сонця"

258
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Колиска сонця" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 36
Перейти на сторінку:
вуйко розквітчує терен, сердито спльовувала з ліжка і мовила про себе:

— А бодай мороз тебе спалив із тим терном.

І ось вуйко лежить на ослоні. Спокійний, лагідний, усміхнений, немов подорожній, який пройшов усі дороги світу і присів спочити наприкінці останньої. Мороз дійсно щедро посипав йому скроні.

…Людей на дворі ставало все більше. Батько з братами вуйка вже почали виносити труну з хати. Тричі поклонили нею на порозі і рушили до столу, що стояв уже накритий посеред подвір’я.

Досі над світом стояло безвітря і тиша. Але ледь брати рушили із труною до столу, як до села почали збиратися вітри. Вони прилітали із пустель, морів і океанів, із країн вічних снігів і лісів, із закіптюжених вулиць великих міст і чистих степів. Не запрошені ніким на похорони, вони з’юрмились довкола села і тужними голосами відправляли свою поминальну у березовому лісі, що знімався над східною околицею. Голова сільради уже почав громадську панахиду, коли біля хвіртки я побачив Іванчову Магдалину. За цю трагічну добу жінка аж зсохла. Ясні очі, у яких вічно танцювали веселі бісики, геть пригасли. Обличчя зжовкло, видовжилось, і я вперше побачив, як рясно зійшли зморшки на Магдалининому чолі. Хвіртка, мов удар по щоці, глухо ляснула за Іванчулею, і сотні людських поглядів упали їй під ноги. Магдалина злякано зупинилась. Кинула на себе тремтячий хрест і по тих поглядах непевно рушила до труни. І вже перед самим столом на одному з них вона посковзнулася і ледь по впала. Це був погляд тітки — холодний, як нагострений лід, пекучий, як жало. Він ладен був вирвати з грудей Магдалини серце і перед усіма спопелити його на долоні. Але люди позбирали свої очі від Магдалини і знову заслухались прощальною промовою голови сільради. Ніхто не помітив, як Магдалина підійшла близько до труни і заплакала. Плакала вона тихо і безутішно. І раптом велетенська сльоза, що випливла із самого серця, затремтіла на її повіках і упала на стіл. І тут труна несподівано гойднулася, тихо знялася зі столу і попливла на тій сльозі під голосіння всесвітніх вітрів на кладовище.

…Ще три доби відплакували за околицею вуйка вітри. І в їх тужінні було стільки печалі й болю, що все село, від немовляти до найстаршого, не могло зімкнути очей за ті три ночі. Навіть найзліші собаки і голосисті когути не подали за цей час звуку, а коли четвертого дня, на світанні, вітри залопотіли крилами і знялися до своїх осель, люди помітили, що всі пси і півні у селі оніміли.

Отже, відголосили своє вітри і тут почала плакати тітчина душа.

Тітка цілими годинами сидить на порозі і незмигно дивиться у бік кладовища. А часом здавалося, що жінка зовсім втратила глузд. Візьме з комори сокиру, вийде на двір і підіпре собою колодязь.

— Чого вам там, тітко? — питаю.

Здригнеться від оклику і, ніби прокинувшись від важкого сну, здивовано дивиться на мене.

— Я за водою.

— А чого із сокирою?

— О, господи! Справді, для чого вона!

І побреде із опущеними руками, невідомо для чого, на город.

А одного дня, під сам обід, вертались ми від матері з лікарні. Від автобуса до обійстя треба було відкраяти ще добрий шмат дороги. Спершу пішником, через який весь час стрибали струмки під горою, потім через грунь, повз Іванчулиної Магдалини обійстя, і аж там уже визирала нас у видолинку добра і мудра старенька тітчина хата.

Весна на цей час уже розквітла, як перша на селі молодиця. Напилися зеленого вина дерева, сміялися на кожному кроці квіти, і навіть пішник, що біг перед нами, здавався трошки лінивим і хмільним від сонця. Та й навіть ліс, що знімався далеко на півночі, теж подивнів. Взимку сірий, він став тепер до болю в очах голубим і, якщо було довго дивитись незмигно, виділося, що на тебе шалено котять хвилі велетенської ріки.

Ми йшли через цей зачудований світ не поспішаючи. Мати вже видужувала, і дорога несла нас поки легко. Найтяжча чекала попереду — повз обійстя Іванчової Магдалини. Знаючи тітчині і вуйкові сварки, я завжди проходив тут з острахом. Хата Магдалини, обнесена живоплотом з терну і садом, завжди нагадувала мені злу собаку, прив’язану ланцюгами до дерев. А для вуйка обійстя було райською місциною на землі. Любив він Магдалину ще змолоду, але готар у долині ріки Медведихи, який відійшов у посаг за тіткою, перепинив шлях до Іванчулі. Коли почались колгоспи, землю усуспільнили — віддав її вуйко з легкої руки, бо, як виявилось після весілля, на землі ще й треба було трудитись у поті чола, що аж ніяк його не тішило. А от любов до Магдалини зосталась. Почав вуйко — на той час ще в силі і красі — навідуватись до Магдалини після смерті чоловіка. Спершу рідко: ніби дров порубати, сад обрізати, хлів підлатати… А потім — частіше. По селу пішов поговір, а тітці байдуже. Помітивши жінчин спокій, вуйко вже лаштувався до Магдалини, як на свято: одягав недільну сорочку, чистий піджак, взував нові черевики. І тут тітка не витерплювала — певно, добре дойняли людські язики.

— Не мене, а людей поганьбився б, дурню старий. Діти дорослі.

На це вуйко спокійно відповідав:

— А я дітей за собою не тягну і дороги їм ніде не перепиняю.

Чемно відкланювався і з гідністю йшов в поміч на обійстя одинокій жінці. Так тривало до останнього дня.

Пішник під горою закінчився і побіг уверх.

Поволі, віддихуючись, ми забралися на грунь, перейшли через нього і на вигині дороги тітка закам’яніла. Перед нами вигулькнула хата Магдалини. За звичкою я теж аж здригнувся. Здавалося, хата вирветься з-поміж дерев і накинеться на двох беззахисних подорожніх. Але на цей раз — вперше в житті — вона здалася мені лагідною. І певне від того, що довкола обійстя зацвів терен. Обліплені бджолами, крихітні білі пелюстки то притишено гули, то

1 ... 3 4 5 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колиска сонця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Колиска сонця"