Читати книгу - "Вогонь-охоронець"

«А в нас на те і вуха, щоб слухати ці хрестоматійні казочки для дітей молодшого шкільного віку…» — хотів вставити я, але, глянувши скоса на виделку в засмаглих Тамариних руках, промовчав. Вона дівчина рішуча.

— Отже настала ніч. В залі багатого будинку, прикрашеному кольоровою мозаїкою та мармуровими постатями грифонів, раб згорнув килим, простелений до самих дверей, і поставив важкий згорток біля мармурового порога: йому вже несила було вибивати килим сьогодні, і він вирішив зробити це завтра вдосвіта. В сусідній кімнаті інший раб, писар, поклав на коліна дощечку з натягнутим на неї папірусом і виводив останні рядки звіту про сьогоднішні покупки, щоб доповідати вранці господареві. У сторожовій будці на воротях старий воротар Сіріск перед сном захопився своєю улюбленою забавою, якою соромився займатися вдень, на людях: з блискучого жовтуватого оленячого рога він з любов'ю випилював крихітні фігурки химерних звірів — дикої лісової кішки, легконогого тура, білки з пухнастим хвостом…

Усі принишкли. Тільки вогнище потріскувало, рудими пасмами язиків облизувало чорне, нависле над ними небо.

— Ще палало гаряче полум'я в горні тісної й брудної майстерні зброяра, що прилипла над урвищем моря поблизу фортечного муру. Майстер у цей пізній час закінчував великий щит із електрона,[4] прикрашений зображеннями биків та оленів. Він роздивлявся його при тьмяному, згасаючому світлі й ніяк не міг намилуватися своєю чудовою роботою. О, коли б він знав тієї миті, що його щитом так і не скористається ніхто з оцих ось воїнів з гострими списами в руках, які прогулюються стежинками на вершині фортечних мурів і пильно вдивляються в нічну темряву!.. Стомлена жінка зброяра насипала на завтра зерна у велику кам'яну ступку. Треба було провіяти його, та не встигла дотемна, доведеться раніше вставати. І вона кинула з досади на долівку біля вогнища дерев'яний совок. Якби вона знала цієї миті, що вранці буде вже пізно взяти його в руки!.. Ми обережно викопаємо цей совок з пороху аж через двадцять століть. Засинає маленьке місто, що притулилось серед кримських скель на чужому березі, далеко від рідної

Еллади. Ніч і тиша, тільки час від часу голосно перекликаються стражники на фортечних мурах. А довколишніми скелями, ховаючись у нічному мороці, по-зміїному підступно й нечутно підкрадалося лихо…

— А кішка, Олексію Миколайовичу! Ви забули про кішку! — перебила Тамара, порушивши всю чарівність казки.

— І справді, про кішку я забув. Отож усе затихло у фортеці. Тоді у величезному льоху, де зберігались пузаті глиняні піфоси з чудовим кримським вином, вийшла на полювання кішка. Поблискуючи зеленими очима, вона нишком скрадалася між піфосами. І раптом побачила мишу! Кішка кинулась до неї, а миша, шукаючи рятунку, стрибнула на кришку піфоса! Він був порожній, бо час збору винограду ще не настав, і миша шурхнула у глибоку глиняну посудину з урвистими гладенькими стінками. Тієї ж миті туди впала й кішка, бо зопалу не розрахувала своїх рухів. Тепер їй було вже не до миші… Їм не вибратися з кам'яного полону: за півгодини пролунає над горами умовний трубний звук, з усіх боків на місто кинуться ворожі воїни, що підкралися в темряві, запалають хатини, залементують люди, і полум'я охопить фортецю.

Олексій замовк, і всі мовчали. Вогнище, в яке забули підкинути хмизу, догорало, й вугілля в ньому жевріло, мов справжні залишки якогось попелища. А темрява, що огорнула нас, здавалась неспокійною, загрозливою, сповненою якихось незрозумілих шарудінь і скрадливих тіней.

Уміє ж він задурити голову своїми вигадками!

— Особливо вдало у тебе вийшло з кішкою, — якомога поблажливіше сказав я, щоб відігнати чаклунську тишу. — Стоїть вона у мене перед очима, ну просто як жива. І кішка, і мишка… заздрю вашій професії, братці гробокопачі. Мабуть, не поступається перед астроботанікою. Спробуй-но перевір, що росте на Марсі або як кішка ловила мишку дві тисячі років тому! Улюблена професія барона Мюнхгаузена…

На мене відразу накинулися з обох боків. Та я був готовий до нападу цих землерийних фанатиків.

Я схопився, вирвався з їхніх рук і одним стрибком перемахнув через багаття, запорошивши, мабуть, очі переслідувачам хмарою попелу. А потім, як олень, помчав стежкою вгору, намагаючись не зачепити щось у темряві та не зламати собі шию.

Вони було погналися за мною, але невдовзі відстали. Тоді я звернув із стежки й заліг під кущем ялівцю.

Ніч була така тепла, духмяна, так яскраво сяяли зорі, що я досить довго лежав під своїм кущем і бездумно стежив за променем маяка, який рівномірно описував кола в небі над моєю головою. Можливо, я навіть задрімав ненароком, бо коли повернувся до табору, всі вже спали.

Я нишком пробрався в куток двору і примостився на кошмі поруч з Олексою.

Він не спав і відразу намертво стис мені горло.

— Здаюсь! — прохрипів я, покірно здіймаючи руки. — І визнаю, що давно не чув таких цікавих казок. А яка витонченість деталей: кішки, мишки, дерев'яний совочок, недбало кинутий біля вогнища… Тобі історичні романи писати б, а не ритися, як кріт, у землі, закопуючи свій талант.

— Іди ти к бісу, базіка нещасний! — ображено сказав він. — Думаєш, усе це казочки, гра фантазії. А я кладу голову на плаху, що тієї ночі все саме так і було.

— Звичайно. І головне, як зручно вигадувати: спробуй перевір, що справді сталося тієї чарівної ночі дві тисячі років тому!

— А коли я тобі доведу достовірність кожної деталі?

— Ану. Почни хоч би з того, що це була справді ніч і до того