Читати книгу - "Ойойкове гніздо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бригадир виймає з кишені блокнот і робить якісь помітки.
— Так і запишемо, — бурмоче сам собі, — півтора трудодні. Молодчина! Роботящого сина виростила тітка Ганна.
Олесеві очі заграли променями. Збив на потилицю картузик. По-кавалерійському міцно стиснув п’ятами теплі боки Гулястого. От якби мати почула бригадирові слова! Або оте насмішкувате дівча — Мариська. Напевно, відпала б охота дражнитись: «Водовіз, водовіз, пусту бочку в степ повіз»…
І раптом (хлопчина аж похолов) дядько Микита глянув на нього вороже:
— А це що, га?
Бригадир вийняв чіп — і з бочки полилася вода. Темна калюжа на дорозі росла, ширшала. Тихий дзюркіт, а потім — кап, кап, кап… Останні краплі. Мов колючки — в живе тіло…
— Кажеш, п’ятнадцять? — зловісно перепитав бригадир. — Виходить так: півбочки сточив, а половину — назад? Щоб доливати менше?..
Олесь намагався заперечити йому, але губи не ворушились.
— Зараз же бочку постав біля конюшні! Розпряжи Гулястого — і геть іди!
Дядько Микита гидливо сплюнув:
— Яке зелене, а вже — дурить…
Степ і лісосмуга потонули в тремтливому мареві. Ніби з когось кепкуючи, крадькома шепотіли між собою клени… Може, це тільки приверзлося? Невже бригадир міг подумати таке? Про нього, голову піонерського загону?
Олесь уявив: ось він їде селом на Гулястому, а кирпата Мариська, виглядаючи з-за хати, тикає пальцем і дражниться: «Ага, попався, обманщик!» Від таких думок аж в душі похололо.
Не поспішаючи, розпріг він Гулястого і торкнувся гарячим чолом м’яких бархатистих конячих губ. Гулястий, ніби відчуваючи неждану розлуку з господарем, похнюпився і співчутливо лизнув його щоку шершавим язиком.
— Егей, зачекай! — почулося десь віддалік.
Олесь озирнувся і побачив на дорозі закуреного пилюкою велосипедиста, який щосили натискав на педалі. Він пізнав дядька Сергія, тракториста.
— Зачекай! — мовив той, тяжко переводячи дух. — Ху! Так спішив… Запрягай Гулястого, по воду поїдеш!
Хлопець сторопіло дивився в заклопотане, спітніле обличчя тракториста.
— Ну що, не зрозумів? Тільки що бригадира бачив. Наговорив мені сім мішків вовни. Я сміюся, кажу: «При чому тут хлопець? Я сточив, скільки треба, а ви дурниці мелете». Ти пробач йому, Лесь! Людина, знаєш, заклопотана, в голові всякі цифри крутяться, от і не розібрався, що й до чого. Словом, — махнув'він рукою, — запрягай коня і — до криниці!
Олесь часто закліпав очима, рвучко відвернувся, ховаючи непрохані сльози:
— Нікуди не поїду! Раз таке каже — не поїду і все! Щоб люди сміялись…
І він гірко заплакав, схилившись на ясла.
— От тобі маєш, — розгублено знизав плечима тракторист. Він не знав, як йому втішити малого. Мовчки закурив, подумав і раптом смугляве обличчя його осяяла посмішка:
— Слухай, Лесь! А може, ти підеш до мене? Помічником? Серйозно. Робота знайдеться: там ключа подаси, там пального піднесеш. А коли ми в полі — за господарством приглянеш…
Шморгнув носом Лесь, притих, слухає. Хетезик, звісно, цікава річ. Хоча б ота іскра, що за руку смикає. Попаде іскра на свічку, а з свічки — в камеру згорання (премудру назву оцю він добре запам’ятав). І застукотів, закрутився колінчатий вал! А тоді — за кермо і прямуй у поле та тільки гав не лови!
— Ну, чого скис? — наступав дядько Сергій. — Згода? По руках?
Олесь нічого не відповів. Він витер сльози і мовчки почав запрягати Гулястого у водовозку…
Під’їхавши до лісосмуги, хлопець знову побачив на дорозі огрядного лисого чоловіка з сажнем за плечима… «Яке зелене, а вже дурить!» — знову боляче вдарили образливі слова. І гидливий плювок…
Він зіщулився, заплющив очі і так їхав хвилину, дві, прислухаючись, як б’ється серце.
— Ні, — подумав про себе, — хай навіть цифри крутяться в моїй голові, а так ніколи не посмію сказати. Ніколи і ні про кого!
Як я став чемпіоном
Мабуть, вродився я нещасливим. Всяка напасть липне до мене, як мухи до меду. Ну от візьміть просту річ: всіх на ймення кличуть, а мене?.. Тільки вигляну з хати, хлопці кричать: «Гей, Печений! Іди сюди, Печений!»
В таких випадках, напевно, легенько гикається моїй бабусі. Це вона, моя люба, у всьому винна. Був я зовсім маленький, пішки під стіл ходив. Скупала мене бабуся в ночвах, чистеньку сорочечку одягла. Якраз плита топилася. Простелила бабуся газету і мене на тепле посадила. Хай, мовляв, погріється онучок. А сама почовгала в хлів, до корови.
Далі трапилась така історія. Загорілася газета, а від неї й сорочечка. Мені б за відерко скоріше і вогонь гасити, так я ж малосвідомий був. Кричу не своїм голосом, ніжками дригаю. Поки прибігла бабуся, я вже геть обсмалився. Голенький сиджу… Глянула бабуся і в крик: «Ой боженько, дитина спеклася!..»
З того й пішло — дражнять Печеним.
А насправді звати мене Борка. Теж, признатися, не повезло. Інколи сам думаю: чого це мене Боркою назвали? Ніби спеціально для посміховиська. Скажете, Борис — нормальне ім’я. Для кого, може, й нормальне, а для мене — одна біда. От уявіть собі: виходжу я на вулицю, а хлопці (знають, хитрюги, що я гаркавий) і починають:
— Як тебе звати?
— Болка, — відповідаю.
— Болка — карболка! — регочуть, дурні. А потім знов:
— Скажи — трактор.
— Тлактол, — повторюю, а сам відчуваю: ось-ось зарюмсаю.
Ото вже втіха для хлопців! Аж за животи хапаються, аж синіють бідолашні. Всі слова на «р» пригадують та смикають: скажи — рак, скажи — сорока…
Доводиться терпіти. А що ти вдієш, коли проклятуще «р» у зубах застряє?
Одного разу послухав сусід мій Грицько, як хлопці потішаються, шулікою налетів на них:
— Киш звідси,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ойойкове гніздо», після закриття браузера.