Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Однак сила Моріака не в констатації фактів, а в способі передачі моральних конфліктів внутрішнього життя героя.

Автора «Гадючника» називають «портретистом людської душі». Це так, але майстерність портрета залежить не лише від таланту, а й від світогляду письменника. Моріакові шкодила католицька тенденційність, яка часто впливала на вирішення ним сюжетних і психологічних колізій. Іноді, щоправда, ця тенденційність виглядає досить природно, як, наприклад, у ранньому «Поцілункові для «прокаженого». Немудра, забобонна вдова — провінціалочка Ноемі — зрікається свого єдиного справжнього кохання заради вірності нелюбому небіжчикові. І не тому, що новий шлюб позбавив би її спадщини. «… Хіба така перешкода могла б спинити Ноемі, якби нею не керував інший закон, вищий від усякого інстинкту. Такій маленькій, їй судилося стати великою… вірність померлому буде її скромним ореолом…» — писав Моріак.

Проте в «Гадючнику», одному з найбільш гнівних викривальних творів письменника, релігійне навернення старого адвоката-атеїста виглядає вже досить штучно. Поза цим психологічний аналіз у цьому романі Франсуа Моріака привертає увагу своєю глибиною і своєрідністю. В соціальному підкресленні думок, відчуттів, поведінки дійових осіб, як і в кінцевій, викривальній меті твору, Моріак близький до Бальзака. Стосунки героя з родиною нагадують ситуацію: Горіо і його дочки. Автор «Горіо», безперечно, вищий у суспільно-історичному осмисленні теми. Від інтимної драми старого вермішельника фабульні відгалуження ведуть у світ аристократії і на суспільне дно, узагальнюючи проблему. Перед нами великої пізнавальної сили фрагмент історії понаполеонівської Франції. А Моріак замикається в своєму улюбленому провінційному кутку і в межах одного класу. Зате романістові XX ст. пощастило подолати Бальзакову ілюзію про «доброчесного буржуа».

Однією з тем «Горіо» є трагедія некорисливої батьківської любові. У Моріака герой — не жертва, а учасник двобою хижаків. І він, і його дружина Іза в свій час потрапили в пастку сімейних грошових розрахунків. Кожен по-своєму, вони пережили болючу драму вкраденого кохання, огрубіли серцем — і тоді втратили взаєморозуміння.

У центрі роману — герой-оповідач. Це багатогранний і виправдано суперечливий образ. Син заможної селянки, здібний, цнотливий, не позбавлений в молодості «передових» ідей, взявши за дружину дівчину із середовища місцевої комерційної знаті, він починає «плисти за водою», діяти згідно з моральними «законами доби», домагається успіху, стає мільйонером. Безсоромна гонитва його дітей за спадщиною, їхня нікчемність викликають у нього ненависть, жадобу помсти. Та, оглянувшися на власне життя, він бачить у ньому той-таки «невситимий егоїзм», гонитву за грішми й землею, ганебні пристрасті, що роблять його схожим на його «супротивника». Звідси — почуття гіркої самотності, відрази до самого себе. Трагізм роману набуває узагальненого соціального змісту.

Епістолярна форма роману, написаного у вигляді послання-сповіді, адресованого героєм його дружині, перетворює текст на своєрідний «потік свідомості», фіксацію плину роздумів оповідача. Однак у Моріака цей структурний прийом (на противагу його інтуїтивістському різновиду, характерному для модерністської традиції) лише допомагає авторові виразніше сформулювати свою соціально-філософську концепцію.

Самобутній талант Моріака, властиве йому кипіння внутрішніх суперечностей, нахил до «гарячкової» драматизації сюжетних колізій аж ніяк не руйнували романної техніки, усталеної «Людською комедією». Письменник лишався вірним основам критичного реалізму, не поділяв цинічної асоціальності модерністів свого часу. Тема відчуження людини, що стала філософсько-естетичною епідемією літератури Заходу 50–60-х років, представлена і у Моріака. Але, всупереч абстрактно-метафізичним уявленням екзистенціалістів та їм подібних, вона виникає в нього з конкретних соціальних, фінансових та естетичних стосунків людей, з їх морально-психологічної несумісності.

Моріак ніколи не вірив у можливість революційної перебудови суспільства, в якому він жив. Для вдумливої людини, сучасника Жовтневої революції і переможної ходи соціалізму по земній кулі, — це, безперечно, ознака ідейної короткозорості, буржуазної обмеженості. А втім, письменник-гуманіст не вірив і в панування повсюдного зла. У своїх творах він прагнув звернути увагу читача й на паростки добра, які час від часу пробиваються і в світі наживи та фарисейства.

Виявляється, «жорстокий Моріак» міг бути іноді чуйним і ніжним. А надто коли йшлося про дитинство і юність.

Тема дитинства посідає в нього, мабуть, не менш важливе місце, ніж у автора «Девіда Копперфілда». Але письменник XX ст. показує внутрішній світ дітей позбавленим тієї чудової чистоти, наївності й безпосередності, яка властива Діккенсовим маленьким героям навіть у години найтяжчих життєвих випробувань. Юні створіння, що знемагають за ґратами буржуазних сімей, хоче сказати Моріак, уже змалечку пригнічені нестерпним тягарем матеріальних розрахунків і фанатичних забобонів, які поглинають життя дорослих. Досить згадати малого Луї — пасерба Бріжіти Піан («Фарисейка»), — розумного, спостережливого, доброго, але надто вразливого й нестійкого, якому несила опиратися залізній владі мачухи. В цьому ж романі починається життєва історія одного з Моріакових юних «бунтарів» — Жана де Мірбеля. Шкільний товариш Луї, свавільний і сміливий Жан, обожнює свою вродливу молоду матір, графиню де Мірбель, і палко, по-хлоп'ячому закохується в чотирнадцятирічну пасербицю Бріжіти — Мішель. Але життя гасить прекраснодушні пориви Жана і остаточно нівечить його складний характер. Ні солдатська муштра дядька-полковника, якому доручено його виховання, ні смиренні турботи доброго абата Калю не імпонують вільнолюбній натурі хлопця. Криза наступає тієї ночі, коли він стає свідком ганебної любовної пригоди своєї матері й сам втрачає душевну чистоту. Тяжка хвороба, катастрофа всіх моральних вірувань. Жан мріє знайти спокій біля «відданого серденька» Мішель і нарешті одружується з нею. Та запізно для щастя. Між юним подружжям пролягла прірва розчарувань і взаємних образ, а також підступних наклепів «матері церкви» — Бріжіти Піан.

Критика вітала появу останнього великого роману Моріака — «Старосвітський хлопчак» (1969), що виявився і кульмінацією, і фіналом творчого шляху письменника. Останній роман Моріака якийсь новий, широкоформатний порівняно з попередніми. Порушені, здавалося б, ті самі, що й завжди, питання. А тим часом усе тут вагоміше, масштабніше — та сама панорама, але тільки з далекими обріями. Це свого роду «Фауст» Моріака, де зібраний весь духовний досвід автора, те максимальне, на що здатна була його суспільна, етична й естетична думка.

Водночас Моріак тут повторював ту саму тему — конфлікт між «допотопним поколінням», яке