Читати книгу - "Поріг безсмертя"

Мені стало ніяково.

— Сеньйора де Ліма мала на гадці не це, прохаючи мене з'їздити сюди, — почав я обережно, але священик не дав мені скінчити.

— Не захищайте її, сеньйоре адвокате. Можливо, вас дивує, що я не приховую від вас, людини, яку бачу вперше, мого ставлення до сестри. Але я гадаю: ви, як її адвокат, повинні знати все. До того… я не люблю брехати. Такий вже я є і, напевно, таким лишуся…

— Мова йде про ексгумацію, — промовив я.

— Ексгумацію?! Хто це додумався! — скипів священик, — Хосе жадав, щоб Пунто-де-Віста стало місцем його вічного спочинку, і я не погоджусь заради нікчемності мирської слави переносити кудись його кістки. Навіть на кладовище для обраних…

— Ніхто не має наміру переносити останки. Ексгумацію слід провести з метою судовомедичної експертизи.

Священик якийсь час здивовано дивився на мене; врешті пробурмотів:

— Не розумію… Експертиза? Навіщо?

— Зараз я все поясню. Скажіть, ви знайомі із заповітом Браго?

Він кивнув головою.

— Авжеж. І, кажучи відверто, я не дивуюсь Долорес, що вона не віддала Боннардові Маріо. Адже все-таки це її син… Ніхто не може замінити матері…

— Все це не так просто, — обережно почав я. — Хосе Браго, певно, складав заповіт під впливом глибокої образи на свою колишню дружину. Зараз мені не хочеться вникати, чи були в нього на те підстави. Важливо, що Маріо скривджено. Тим-то ми й хочемо опротестувати заповіт.

— Навіщо? За півтора року Маріо досягне повноліття, і буде розпечатано другого конверта. Я певен: Хосе не міг позбавити свого сина спадщини.

— Інститут Бурта має право розпоряджатися сумами, які нині надходять на його рахунок.

— Отже, сестру знову цікавлять тільки гроші! — вибухнув гнівом священик. — Виходить, вона нітрохи не змінилась! А може, це ви її підмовили? Адже ви, як її адвокат, напевно, зацікавлені в цьому… Ну, скажіть щиро!

Він неприязно дивився на мене. Розмова повертала в небажане для мене русло. Хоч-не-хоч, я мусив прийняти виклик.

— Хоч вірте мені, хоч ні, але я справді один із тих, хто відраджував сеньйору де Ліма порушувати справу проти інституту. Зрештою, є куди більше причин, через які я б не хотів вести справи, зв'язаної з заповітом Хосе Браго. Взагалі у мене від самого початку не лежало до неї серце, — признався я, хоч відчував, що, всупереч намірові, це прозвучало роблено й наївно.

— То чому ж все-таки взялися?

— Я взявся за цю справу з чемності, за дорученням іншого клієнта; до того, мені здавалося, що я зумію її розв'язати в якийсь розумний спосіб. Але виявилося: обидві сторони анітрохи не прагнуть до переговорів. Тут одне з двох: або Хосе Браго був при повному розумі; тоді заповіту, складеного нотаріусом за всіма вимогами закону, опротестувати неможливо; або ж він був психічно хворий. Суд, визнаючи право на спадщину за інститутом Бурта, дотримувався першої версії, як обгрунтованої. А що можна протиставити цій версії? Звичайно, я міг би домогтися накладення судового арешту на гонорари, виплачувані видавництвами й театрами. Проте сеньйора де Ліма відкидає цю пропозицію. Вона побоюється, що в професора Боннарда не вдасться забрати решти неопублікованих рукописів.

— Зрозуміло. Отже, ви добрих кілька років чекали, поки «джерело» висохне?

— Власне…

— А тим часом твори виходять і далі та ще й ростуть у ціні…

— Ото ж то й ба! І невідомо, що ще має Боннард. Правда, враховуючи працездатність Браго напередодні розлучення з сеньйорою Долорес, гадаю, що лишилося вже небагато… «Джерело», либонь, уже «висохло». Та цілковитої певності в нас немає.

— Але для чого тут ексгумація?

— У сеньйори де Ліма є підозра, що Хосе Браго помер не своєю смертю. Можливо, вдасться щось виявити…

— Через шість років?! Та й взагалі — вкрай непорядно підозрювати Боннарда у вбивстві. Що-що, але на це він не здатний.

— Я теж такої думки. Але в даному разі йдеться не про звинувачення в убивстві. Нам хотілося б дізнатися про єдине: чи не застосовували до Браго недозволені методи лікування. Зрештою, й це мені не здається надто переконливим, хоч тоді причину виявити легше. Проте справа буде довга, затяжна. Коли, звичайно, ми не знайдемо явних доказів. Але ж імовірно — таки не знайдемо! Щиро кажучи — я не люблю вести справ, які пахнуть криміналом, та ще й до того можуть скінчитися компрометацією. Але, на жаль, я не переконав сеньйору де Ліма…

Священик, здавалося, не чув моїх слів.

— Це вкрай непорядно, — повторив він, дивлячись у підлогу. — Я добре знаю Боннарда. Це неможливо. Я не згодний з ним багато з чому, але це людина кришталево чесна!

— Є підстави підозрювати, що він експериментував на Браго… Вашій сестрі казали люди, яким можна вірити.

Альберді глянув на мене.

— То часом не… Лопес да Сільва?

— Не знаю. Ім'я мені не знайоме. Хто це?

— Управитель тутешніх плантацій…

— Ви вважаєте — він може щось знати?..

— Не знаю.

— А йому можна вірити?

— Спитайте Долорес, — коротко й неприязно засміявся Альберді і раптом перейшов на інше — Я не даю згоди на ексгумацію. Це безглуздо. Хіба що судові власті зажадають… Або сам Боннард.

— Що мені сказати сеньйорі де Ліма?

— Те, що ви чули. Не більше.

Він підвівся з тапчана, даючи мені зрозуміти, що розмову скінчено.

Радий чи не радий, устав і я з крісла.

— То ви вважаєте, що я повинен відмовитися від цієї справи? — спробував я ще якось повести далі розмову.

— Як собі схочете, — байдуже відповів священик.

— А ви не радите мені поговорити з професором Боннардом?

— Я нічого вам не раджу, — урвав він