Читати книгу - "Бацила карбоната"

Я знов почав говорити, постановивши скоротити якомога своє оповідання.

— Батьку мій, сумління мучило мене, як я вертавсь од Леіли. Але другого дня вона сама прийшла до мене, й почалося життя, повне розкошів та муки. Я ревнував її до Поля, якого я одурив, і мучився безмірно. Я думаю, що не може бути нічого гіршого за ревність, яка сповняє душу найгидкішими картинами. Леіла навіть не силкувалася збрехати, щоб мене заспокоїти. Взагалі, вона поводилася якось незрозуміло. Я пам’ятаю добре, з ким говорю, і через те не ображу шановного пастиря. Я скажу тільки, що Леілі наче цілком чуже було те кохання, яке вона заставляла мене переживати. Але вона влила в мою істоту всю отруту пожадливости. Я не міг жити без неї, я тремтів увесь, тільки думаючи про те, що міг би її втратити. У Леіли цілком не було того, що ми називаємо почуттям моральности. Але це не значить, що вона зла була або жорстока. Навпаки, вона була добра та жаліслива. Не можна було сказати, що вона не розумна, але вона мала розум инший, ніж маємо ми. Говорила мало й ніколи не відповідала на питання про її минуле. Вона не знала нічого з того, що ми знаємо. І навпаки, знала багато речей, які нам невідомі. Вона виросла на Сході і знала всякі індуські та перські легенди, та й оповідала їх одноманітним голосом, повним безмірної грації. Слухаючи її оповіданнів про зорю світів, можна було подумати, що вона вже жила тоді, коли вони ще були молодими. Я сказав їй раз про це. Вона відповіла, всміхаючись:

— Це правда, я стара.

О. Сафрак, що все ще стояв перед каміном, нахилився до мене з виразом найпильнішої уваги.

— Кажіть далі, — сказав він.

— Кілька разів, батьку, я питав у Леіли, якої вона релігії. Вона відповідала, що ніякої і що віри їй зовсім не треба, що її мати та сестри божі дочки, хоча не з’єднані з Богом ніяким культом. У неї на шиї був медальйон з червоною землею, про яку вона казала, що носить її побожно, з любови до матері.

Ледве я вимовив ці слова, як о. Сафрак блідий, увесь тремтячи, здавив мені руку й закричав над вухом:

— Вона правду сказала! Я знаю, знаю тепер, хто вона така. Арі, ваш інстинкт не одурив вас. Це не була жінка. Кажіть, кажіть, будьте ласкаві!

Батьку мій, я вже замалим не скінчив. З любови до Леіли я зламав таїнство заручин, я одурив мого друга найближчого. Я образив Бога. Поль, довідавшись, що Леіла йому зрадила, трохи не збожеволів з одчаю. Він погрожував, що вб’є її, але вона відповіла йому ласкаво:

— Спробуйте, друже мій, я б хотіла вмерти, але не можу.

Шість місяців вона була моєю; потім одного ранку вона сказала, що вертається до Персії і що я її більш не побачу. Я плакав, я ридав, я кричав: «Ви мене ніколи не кохали!» А вона ласкаво відповіла:

— Правда, мій друже… Але всі ті жінки, що любили вас не більше за мене, не дали вам того, що я вам дала. Ви повинні бути мені вдячні. Прощавайте!

Два дні я то кам’янів з горя, то божеволів. Потім, згадавши про спасіння душі, я кинувся до вас, мій отче. Очистіть, підтримайте, зміцніть моє серце! Я ще й досі люблю її!..

Я замовк. Отець Сафрак замислився, спершись головою на руки. Він перший заговорив:

— Ваше оповідання, моя дитино, показує, що моє велике знайдення правдиве. Ось що може захитати самовпевненість наших скептиків. Слухайте! Ми живемо тепер серед чудес, наче перші люде. Слухайте, слухайте! Я вже вам сказав, що Адам мав першу жінку, про яку в Біблії не говориться нічого, але з якою знайомить нас Талмуд. Вона звалася Ліліт. Її сотворено не з ребра Адамового, а з червоної землі, з тієї, що й його самого сотворено. Вона не була тілом від його тіла. Вона покинула його з власної охоти. Він іще був невинний, коли вона, покинувши його, пішла в той край, у якому через безліч віків оселилися перси, а тоді жили передадамити, прекрасніші та розумніші за людей. Вона не брала участи в грісі наших праотців і не осквернила себе первородним гріхом. І через те її не проклято так, як Єву з потомками. Вона не знає ні горя, ні смерти; у неї нема душі, якій треба спасіння, і вона не здатна до добра так саме, як і до зла. Все, що вона робить — ні гарне, ні погане. Її дочки, яких вона мала в таємничому одруженні, такі самі безсмертні, як і вона, й такі самі вільні в своїх думках та вчинках, бо їм нічого втрачати й нема чого вислужуватись перед Богом. І ось, сину мій, певні ознаки показують, що ця істота, яка вас спокусила, ця Леіла — це дочка Ліліт. Моліться, я завтра вас висповідаю.

На хвилину він замовк, замислившись, потім, витягши з кишені папір, сказав:

— Цієї ночі, як ми попрощалися, мені принесено прикрого листа, який запізнився через снігові замети. Перший вікарій сповіщає мене, що моя книжка засмутила найсвятішого папу та зопсувала йому радість страшного тижня. На його погляд, у моєму творі повно зважливих занадто та нерозсудливих думок. Найсвятіший папа не може благословити такого шкодливого твору. Ось що мені пишуть. Але я розповім найсвятішому папі випадок з вами. Він доведе йому, що Ліліт існує, і що я не вигадую.

Я попросив, щоб отець Сафрак вислухав мене ще хвилину.

— Батьку мій, Леіла, покидаючи мене, зоставила в мене кипарисовий лист, на якому кінцем стилю видряпано незрозумілі мені знаки. Ось цей амулет…

Отець Сафрак узяв тоненький листок, який я йому дав, і уважно до його придивився.

— Це написано перською мовою золотого віку, — сказав він, — і в перекладі значить:

Молитва Леіли, дочки Ліліт.