Читати книгу - "Викривлений простір"

— Тобі на який поверх?

— Мені? Мені на третій, — похопився відразу, сподіваючись, що вони з Серафимом вийдуть собі швиденько, а Василь поїде до свого п’ятдесят восьмого.

Бор натиснув кнопку.

— Як тобі живеться? Ти працюєш там же? В тій же славній концентраційній клініці? — Василь голосно розсміявся.

— Так.

Двері ліфта прочинилися на третьому поверсі. Антон простягнув руку попрощатися, але Василь вийшов разом з ними.

— Ти надовго до знайомої?

— Не знаю… — Сухов був украй розгублений.

Він розумів, що зараз викриється його обман. От ситуація… Василь Бор ніби зрозумів його і запропонував:

— Може, потім до мене заглянеш? Посидимо, погомонимо, згадаємо однокласників. Це вже стільки років ми з тобою не бачилися! Я живу в квартирі сто п’ятнадцять. Чуєш?

— Так, чую.

— То я чекатиму. Піднімешся потім до мене? Чи, може, не дуже поспішатимеш? — усміхнувся.

— Не знаю…

— Ти одружений?

Сухов зрадів цьому запитанню.

— Так. Вже давно. Сина маю, дочку. — І раптом згадав, що Василь був у нього на весіллі, і коли народився Вітасик, то Бор також приходив привітати.

Згадав і зрозумів, чому Василь про це запитав. Хотів спробувати щось вигадати, щось пояснити, але потерпав, що зараз обізветься Серафим, і тоді спробуй щось пояснити, принаймні ось так, похапцем.

А Бор не поспішав додому.

— Ти в яку квартиру зараз?

Сухов вирішив грати до кінця, навмання вказав поглядом, а Василь підійшов до дверей і подзвонив, йому було цікаво, до кого ж прийшов Антон.

Сухов аж очі заплющив, витер спітніле чоло задерев’янілою від хвилювання рукою і подумав: «Будь проклятий цей сонячний день!»

Двері прочинилися, і всі побачили стару жінку в сірому, а по ньому дрібні жовті квіточки, домашньому халаті. Худа, обличчя жовте, в глибоких зморшках. Жінка ширше відчинила двері й запитально дивилася на Антона.

— Добрий день, — мовив Сухов і облизав пересохлі губи.

Стара нічого не відповіла, але її тонкі губи ніби ворухнулися у привітанні.

— Галина вдома? — якомога безтурботніше спитав Сухов і витер спітніле чоло.

Жінка подивилася на нього зосередженіше, обличчя її ще більше зморщилося.

Потім вона перевела погляд на малого Серафима.

— Галина? — перепитала стара навдивовижу молодим і дзвінким голосом.

— Так… Галина тут живе? — Сухов назвав перше-ліпше ім’я, аби швидше почути, що трапилась помилка, прикра помилка, що Галина тут не живе і, безумовно, стара нічим не може допомогти, треба звернутися в довідкове бюро тощо…

І Василеві треба спробувати пояснити… Аби тільки Серафим не втрутився. Але, видавалося, вундеркінд розуміє ситуацію.

— Галина, — знову мовила стара. — Безумовно. Заходьте, будь ласка. Вона вже давно на вас чекає.

Антон Сухов приховав своє здивування, потиснув Василеві руку, пообіцяв забігти до нього, якщо буде час. Пропустив Серафима і слідом за ним нерішуче переступив поріг.

Хлопчик не залишав у спокої свого тата:

— Літак великий? А чому ж він у небі прикидається маленьким? А чому листя з дерев не падає? Тому, що міцно приклеєне? А чому ведмеді не відлітають у теплі краї? Тому, що добре пристосувалися?..

Вероніка повернулася додому раніше звичайного. На роботі все негараздилось. Навіть старезний, досвідчений і досі безвідмовний помічник, інформаційний фільтратор «Буран» почав барахлити, Робота не клеїлась. І хоч Вероніка не почувалася хворою, все ж пішла з роботи на дві години раніше, переконавши себе, що сьогодні варто посидіти вдома.

Вона відчинила двері, почепила на пластиконову вішалку капелюшок, сіру ледрову торбинку, зайшла до вітальні. Вітасик з Оленкою сиділи за столом якісь втомлені й водночас поважні. Побачивши матір, Вітасик підхопився:

— Мамо, а ми сьогодні дуже добре попрацювали!

— Ви в мене молодці. Не голодні? Скоро закінчуються канікули, Вітасику… Ти сьогодні вчив математику?

— Так, мамо…

Вероніка підійшла до стінної шафи, зняла з себе і повісила білу мережану блузку, накинула на плечі рожевий домашній халат.

«Хвилин п’ять треба відпочити. А потім братися до якоїсь роботи. Недописана стаття чекає. Скоро звітувати на роботі. І дітьми треба зайнятися…»

Вероніка зручно вмостилася у глибоке м’яке крісло біля вікна, заплющила очі. Вітасик з Оленкою стиха розмовляли за столом.

— Коли наш клас водили на птахофабрику, я побачив справжніх курей. От цікаво! Я одну взяв у руки, а вона дивиться на мене так дивно — то одним оком, то другим. Ось так. Ну, думаю, якась ненормальна курка. Навісна. А потім півень прибіг…

— А півень схожий на папугу?

— На папугу? У півнів хвости красиві… Ти бачила півнячі хвости?

— Ніколи…

— Ти ще не бачила півня?!

— Ніколи… Але я вже бачила папугу. Справжнього. У дяді Гриші.

— А я — ні… Тільки на малюнку.

— Вітасику, півні літають?

— Не знаю. Той півень скакав…

— Як скакав?

— Ну як… Ну, ось так… І хвіст пишний-пишний!

— От би і йому хвоста відчикрижити! Правда?

— Авжеж. Без хвоста всі смішні.

Вероніка розплющила очі. Підвелася й