Читати книгу - "Ходіння по муках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Роман густо заселений людьми, що репрезентують різні соціальні стани, суспільні групи. Це переважно інтелігенція: поет-символіст Безсонов, адвокат Смоковников, поети і художники-футуристи Сапожков, Жиров, Валет, інженер Струков, репортер Арнольдов і багато інших. І всі вони мечуться в духовному бездоріжжі, всі позбавлені високих ідейних прагнень і моральних устоїв, почуття відповідальності за долю вітчизни, далекі від народу «розумові аристократи», «папільйони». Прагнучи максимально повно розкрити їх деградуючий духовний світ, письменник будує свій твір переважно на діалогах, майже не користується описами, дає можливість своїм героям висловитись в суперечках, публічних виступах, користується прийомом внутрішнього монолога. Трагічно переживає свою спустошеність і приреченість усієї буржуазної культури митець глибоких почуттів і нерядового таланту Олексій Олексійович Безсонов, який віддалено, може, пародійно нагадує Олександра Олександровича Блока. Мабуть, письменник хотів, щоб загибель Безсонова сприймалась як символ загибелі буржуазної культури: недавній кумир аристократичних салонів, хворий, знесилений і духовно надламаний, він безцільно бреде десь прифронтовою дорогою, попадає під скинуті з цепеліна бомби, і зрештою його вбиває здичавілий солдат-дезертир. Прикриває красивими, пустопорожніми фразами, політичною демагогією своє єство людини безідейної і безпринципної один із тих, хто претендує на роль ідеолога суспільства, Смоковников. І його кінець промовистий: він гине від рук збунтованих солдатів у момент, коли агітує за політику Тимчасового уряду. Огиду викликає у читача навмисне брутальна поведінка і нігілістична фразеологія діячів анархістсько-футуристичної «Центральної станції по боротьбі з побутом», цього найпотворнішого з проявів розкладу буржуазної культури.
Письменникові легко було описувати побут літературно-мистецьких салонів, об’єднань, літературної богеми. Він добре знав цей побут. Створювана художником картина і в цілому, і в усіх своїх деталях справляє враження безсумнівної щирої правди.
І все ж автор первісної редакції роману не зміг повністю стати над забобонами свого середовища. Виголошуючи відхідну старому світові, він не бачив творчих сил могильника буржуазії — робітничого класу, не приймав правди більшовиків, тому фактично нічого не міг протиставити розкладу; події передодня і періоду революції уявляються йому як загальний занепад, як всеосяжна катастрофа. Всі помимо волі є учасниками і винуватцями назріваючої катастрофи. У цей ряд письменник ставить і революційних робітників, більшовиків, зображає їх або як анархістів, або як пропагандистів примітивного «зрівнялівського» соціалізму. Соціал-демократ студент Гвоздьов твердить, що революція зрівняє всіх, взявши за взірець принижену людину, а «вершки повинні бути зрізані». І тактикою, і ідеями більшовики, як їх зображено у романі, нічим принципово не відрізняються від експропріаторів-анархістів, однаково винні у руйнуванні батьківщини. Більшовик Акундін зображений як фанатик, що закликає до руйнування заради руйнування, людина жорстока і деспотична. Товариш Кузьма, робітник Філька, особливо партійні ідеологи, такі як Акундін, наділялись відразливою зовнішністю і неприємними рисами характеру. У нових редакціях все це усувалось, роман звільнявся від антибільшовицьких тенденцій.
Позитивні ідеали автор роману зв’язує з своїми улюбленими героями — сестрами Катериною і Дашею Булавіними, інженером Іваном Телєгіним, офіцером Вадимом Рощиним; це вони повинні протистояти аморальній і деградуючій буржуазній інтелігенції. Від зіткнення з загниваючим світом вони ще не встигли розбеститись, зуміли зберегти цілісність натури, щирість почуттів, людяність, глибоку любов до вітчизни. З неприхованою симпатією і тривогою стежить художник за їх шуканнями і переживаннями, зворушливим і вірним коханням.
Найбільш поетичні образи — Даша і Телєгін; їх взаємини описані з особливим емоційним піднесенням, задушевним ліризмом. У царстві розпусти, моральних збочень, нещирості вони — промінь справжньої людяності, щиросердості, духовного здоров’я і чистоти. Стурбовано спостерігаючи за тим, якими спокусами зустрічає цих ніжних і недосвідчених людей підступний світ столичних декадентських салонів, ми зрештою порадуємося за них: яке щастя, що вони знаходять одне одного, що зміцнять свої душі великим коханням, підуть з ним через випробування війни і революції, щоб злитись з народом, знайти оновлену вітчизну. Свої уявлення про незіпсовану інтелігентність і про красу людських відносин, про близький до глибинних першооснов народного життя російський характер письменник втілив насамперед у ці художньо досконалі і правдиві образи.
Літературознавці не без підстав пояснюють життєву достовірність і переконливість образів головних героїв роману тим, що автор при їх створенні широко використав реальний життєвий матеріал, що Телєгін і Рощин немало увібрали в себе від роздумів і настроїв самого письменника, що прообразами Каті і Даші стали дружина О. Толстого Н. В. Крандієвська — їй присвячено роман — та її сестра. Дійсно, талановито індивідуалізувавши образи, письменник у той же час ніби поділив між Телєгіним і Рощиним свої сподівання і сумніви, політичні пристрасті і болісні помилки. У думках і вчинках цих героїв відбивається така ж політична наївність і упередженість до більшовицьких ідей, які характерні були для самого письменника періоду створення роману, вони висловлюють думки, дуже близькі до думок О. Толстого, що були висловлені ним у статтях, нарисах, листах 1917–1920 років. Рощин і Телєгін неспроможні розібратися у смислі подій, збагнути історичну закономірність і велич соціалістичної революції. Болісні їх ходіння по муках, пошуки свого місця у житті, бо їм здається, що гине у руїні, у стихії батьківщина, а вони безсилі зарадити горю. Ось офіцер Рощин приїздить з фронту і повідомляв друзям, що солдати не хочуть більше воювать, армія розповзається. «Батьківщини у нас з вами більше нема, — є місце, де була наша батьківщина… Велика Росія перестала існувати з тої хвилини, коли народ кинув зброю… Велика Росія тепер — гній під оранку…» У первісному тексті роману Рощин зображався як принциповий і активний ворог більшовиків. У розмові з Катериною він називав штаб більшовиків «зміїним гніздом», погрожував зліквідувати його. Не проявляв такої рішучої ворожості, але не розумів і не приймав ідей більшовиків і Телєгін, якого робітники вважали демократом і «своїм». У нових редакціях письменник звільняє своїх героїв від такої антибільшовицької закінченості, знімає епізоди, які закривали їм шлях до ідейної перебудови у майбутньому.
Як і сам письменник у 1917–1920 роках, герої роману залишались на тяжкому роздоріжжі. Їх ще чекали довгі дороги шукань і страждань. Письменник з’єднав їх сильним, як смерть, коханням; і, не розуміючи соціальної бурі, вони поставили над усім кохання, бо їм здавалось, що це єдина у поділеному на антагоністичні класи і стани світі сила, здатна об’єднати людей, дати смисл їх існуванню.
А ще наділив письменник своїх улюблених героїв найсвятішим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.