Читати книгу - "Свідків злочину не було"

— Його ще нема, — мовила тихо. — Ви б не прийшли, коли б Руслан…

У неї вже не було сліз.

— Валентино Гнатівно, розкажіть, будь ласка, куди ходив син, на яке тренування, про його дзвінок, — сказав їй, щоб не мовчати.

Вона дивилась у вікно. Я терпляче чекав. І раптом ледь чутно, мов з-під землі, долинув голос скрипки, жалібний і тужливий. Мелодія, сповнена страждання й відчуття непоправної втрати, проникла в груди, стискала серце й підкочувалась до горла давким клубком…

— А вона знову грає, — пошепки мовила Табурчак.

— Хто?

— Катя з дев'ятого поверху.

— Валентино Гнатівно, — якомога тепліше звернувся до неї.

— Я зараз… — Вона дивилась у вікно і заговорила не оглядаючись. — Руслан з восьми років займається вітрильним спортом. Брав участь у змаганнях, навіть має перший розряд. Тричі на тиждень тренується. У той день близько третьої години він подзвонив мені на завод і попередив, що йде на водну станцію. Після роботи я зварила варення, почала розливати у банки — і тут дзвінок… «Я вже йду», — сказав Руслан. Білка гавкала, і я погано чула. Він повторив: «Я вже йду».

— О котрій годині це було?

— П'ятнадцять хвилин на восьму. Я добре запам'ятала, бо він затримувався, і я часто поглядала на годинник.

— А він завжди попереджав, коли йшов і вертався з тренування?

— Завжди. Руслан слухняний і самостійний: він сам відвідував дитячий садок і в молодші класи теж ходив сам. Він замикав квартиру, снідав і обідав без нас, бо на завод нам о пів на восьму, а з роботи не прибіжиш глянути, як він тут. Все по телефону…

— Де ви працюєте?

— На машинобудівному конструктором, а чоловік інженер, керівник групи у відділі матеріально-технічного постачання. Він зараз у відрядженні. Що я йому скажу?

— Йому не сповістили?

— Дзвонили в Київ в управління, обіцяли передати.

— Валентино Гнатівно, а не міг Руслан поїхати до ваших родичів, добрих знайомих?

— До яких родичів? Чоловік круглий сирота, а мої. по батьковій лінії, живуть аж на Далекому Сході. Я навіть з ними не листуюсь, навіть адреси… Мені про них розповідала мати.

— А де ваші батьки?

— Мама померла в шістдесят третьому, а батько загинув на війні.

— Скажіть, може, ви або ваш чоловік сварилися з Русланом, образили його? Чи не скоїв він чогось?..

— Ні, ні! — гаряче заперечила. — Руслан розумний, ніколи зайвого у нас не вимагав і вчився добре. Він усе має, що мають хлопчики його віку. Ну, Руслан не жорстокий. Він добрий і лагідний. Я знаю свого сина.

— А його товаришів?

— У нього лише один вірний товариш — Віталик Бунак з четвертого поверху. Сьомого числа він провів його на тренування, а ввечері поїхав у село до бабусі.

— Якими вулицями ходив Руслан на тренування?

Табурчак замислилася чи недочула моє запитання і все дивилась у вікно. Знову крізь стіни, аж із дев'ятого поверху, пробивалась до кімнати мелодія — сумна і болісна…

— Я ніколи його не проводжала, — нарешті мовила. — Він завжди з Віталиком…

— Ви знаєте, де водна станція?

— Якось ходила туди на змагання. Це по нашій, Декабристів, потім по Свердлова вниз до стадіону, на набережну, через міст. Одразу за мостом — причали, — пояснила мені. — Це найкоротший шлях. Ним і ходив Руслан.

— Чому він обрав саме вітрильний спорт?

— Мій батько служив на торпедних катерах, і Руслан в усьому його наслідує, теж мріє про флот.

— Ви пам'ятаєте, як він був одягнутий?

— У прості в'єтнамські штани «Дружба», білу футболку, коричневі сандалі і… така від сонця кепочка з довгим зеленим козирком. На ній ще збоку напис «Крим».

— А де спить Руслан?

Табурчак показала рукою на двері за лляними портьєрами.

— Можна глянути?

Вона байдуже кивнула.

Я відчинив двері й став на порозі. Кімната з вікном у двір, шафа, дерев'яне ліжко, письмовий стіл, перед яким на стіні прикріплені шпильками картинки яхт і кораблів. Ще на маленькому столику кулястий акваріум із булькатими рибками, два стільці, полиця з книгами. Чисто й охайно.

— Ви тут нічого не зачіпали?

— Ні.

— І не прибирали?.

— Руслан сам прибирає свою кімнату.

— А він не залишив ніякої записки?

— Я шукала, нема.

Мені не хотілося просити фотокартки Руслана, але вони потрібні для розшуку. Я був упевнений: у ці дні вона не раз їх переглядала. Та іншого виходу не було.

— Валентино Гнатівно, у вас є його фотографія?

Вона сполохано глянула на мене.

— Є…

— Бажано останнє фото, — уточнив я.

— Зачекайте, — взяла телефон на довгому шнурі й вийшла.

Я підійшов до вікна. Побачив трамвайну зупинку й вулицю, якою ходив Руслан. Під акацією сиділа жінка з насінням. Чого вона так швидко опустила голову? Здалось чи справді?.. Я ступив за фіранку, бо знав: знадвору тепер мене не видно. І через кілька хвилин жінка крадькома спідлоба зиркнула на вікно і, не помітивши у ньому мене, вже відкрито дивилася сюди. Дивно. Може, знайома Табурчаків? Хоч про зникнення школяра з двадцять третьої квартири, напевне, вже знали всі мешканці будинку.

Я знову сів до столу. На дев'ятому поверсі грала скрипка. До кімнати повернулася Валентина Гнатівна з телефоном і поклала переді мною фотокартку.

Фото любительське, чимале. На причалі стояв підліток у спортивному костюмі й посміхався, мружачись од сонця. Білявий чуб куйовдив свіжий вітер, і Руслан притримував його лівою рукою. Кругле обличчя з ямочками. на щоках, великі очі й повні губи. Схожий на матір. Помітно, що дужий хлопець. За ним, удалині, ряхтіли хвилі,