Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Свідків злочину не було 📚 - Українською

Читати книгу - "Свідків злочину не було"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Свідків злочину не було" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 44
Перейти на сторінку:
й на них гойдався великий білий вітрильник.

— Фотографував Віталик… на Перше травня, — пояснила.

Я видер з блокнота аркушик, написав свій і Скорича номери телефонів.

— Ось візьміть, Валентино Гнатівно, про всяк випадок. Ми зробимо все, що зможемо, — пообіцяв їй.

— Розшукайте його… мій син… Боже, де ж він? І чого він пішов по Пушкінській? Чого?

— По якій Пушкінській? Коли? — здивувався я.

— Після тренування. Радутний висадив його на набережній, і Руслан пішов по Пушкінській, — знічено мовила. — А хіба я вам?..

— Радутний — тренер?

— Еге, це він сказав. Але Пушкінська далеко від Свердлова, — і розгублено, стримуючи сльози, додала — З водної станції набагато ближче додому.

Мені кортіло розпитати про тренера, але, зважаючи на її стан, вирішив зробити це іншим разом, бо з Радутним все одно мені доведеться зустрічатись.

Ліфтом не поїхав. Постояв на площадці. І сюди долинала журлива мелодія скрипки. Не вірилось, що Руслан зник не з власної волі. Людина — не голка, не загубиться безслідно. Здається, Табурчак не сказала чогось головного. Існувала причина, через яку син вдався до жорстокої помсти — десь ховався. Чи взнаю її без допомоги його батьків? Може, їм соромно говорити? Авжеж, соромно, і тепер Табурчак од каяття не знаходила собі місця.

Спускався сходами: п'ятий… четвертий… третій поверх…

Мелодія згасла. Надворі — ні душі, бо спека. Перейшов на протилежний бік вулиці й оглянувся на вікно Табурчаків. Жінка й досі стояла у ньому. Порівнявся з акацією, під якою сиділа базарувальниця. Вона зміряла мене недоброзичливим поглядом, і її одутле обличчя спохмурніло. Все ж я зупинився.

— Е-хе-хе, життя… — зітхнула. — Що посієш, те й пожнеш… Спочатку він, а тепер вона…

Я не звернув уваги на її бурмотіння. Значно пізніше воно спливе у пам'яті, й тоді сказане нею стане зрозуміле. А поки що мені треба було дізнатися про одну важливу деталь.

— І як ви щодня витримуєте на такому сонці? — зауважив.

— Пожалів… — Жінка обпекла мене маленькими колючими очима. — Ішли б собі своєю дорогою.

Я не зрозумів, чого вона злиться на мене.

— Насипте в кульок, — попросив.

Чорними, наче в сажі, пальцями згорнула з газети пакетик, знічев'я наміряла склянку насіння й подала мені.

— Ви і вчора тут були? — запитав.

— Була, доки не стемніло, — непривітно буркнула.

— Не бачили, нічого тут не траплялося? Може, машина чи трамвай збили хлопчину?

— Хлопчину?! — Жінка поворухнулася, ніби хотіла звестись. — Якого хлопчину? Я не бачила… і від людей не чула.

— Дякую за насіння, — і рушив од неї.

— Зачекайте! Якого хлопчину? — стривожено перепитала.

— Та ніякого. Ніякого.

Я не оглянувся. Справді: коли б сталося щось, вона б знала. Але чому була така непривітна зі мною? Чудна жінка. Подумав, що треба пройтися вулицями Свердлова і Пушкінською. Сів на трамвай і через одну зупинку був на місці. Вулиця Свердлова поволі збігала вниз. Вулиця як вулиця: подвір'я, будинки, установи, зрідка магазини. Невеликий сквер з фонтаном у центрі. Лавки порожні, лише на одній, подалі від доріжки, сиділа пара закоханих.

Зустрічалися перехожі, і я підсвідомо придивлявся до підлітків, наче сподівався впізнати серед них Руслана. Можливо, він і був десь поблизу, в одному з будинків, і хто зна, ще скільки днів ховатиметься. Я спересердя кинув кульок з насінням в урну. Підійшов до кіоска «Союздруку». Глянув на розклад його роботи — він працював з восьмої до двадцятої години. За склом серед газет, журналів, листівок і книг сидів сивий чоловік у кремовому літньому піджаку, на якому різко вирізнялися три ряди різнокольорових орденських колодочок. Я нахилився до відчиненого віконця й привітався з кіоскером.

— Скажіть, вчора на цій вулиці не було аварій?

— Ні, молодий чоловіче, не було. Ось торік у гололід…

— І машина чи тролейбус не збивали підлітка?

— У цьому році ні. Ось рік…

— Як мені потрапити на Пушкінську?

— Обійдете стадіон — і прямо й опинитесь на ній.

Я кивнув йому, дякуючи, й рушив далі. «Стривай, Арсене! — подумки мовив. — Чого ти питаєш тільки про аварії?» А й справді. Невже не могло статися, що Руслан сів до когось у машину і…

Ліворуч почався крутий спуск, по обидва боки якого росли могутні платани, їхні розложисті крони змикалися вгорі, утворювали зелений тунель. У його глибині ясніла смужка лиману, стриміли верхівки щогл вітрильників. Отже, там водна станція, там і тренер Радутний.

Пушкінська виходила на вистелену бетонними плитами набережну, безлюдну в цю пору. Лише кілька рибалок куняли над вудками, розморені полуденним сонцем. Отут, зі слів тренера, зійшов Руслан і подався вулицею. Так, з набережної видно перехожих. Справді, звідси набагато далі до будинку Руслана, добрячий гак. А хлопчина поспішав додому. Очевидне протиріччя, якщо він не навмисне обрав цей шлях, переслідуючи якусь мету. Тоді яку?

… О пів на шосту нарешті я сів за стіл у своєму кабінеті. Перед тим побував у лабораторії, куди заніс Русланову фотокартку для розмноження. Потім доповів Скоричу про розмову з Валентиною Гнатівною, і він знову сказав, що йому не подобається отой дзвінок, мовляв, для чого було попереджати, якщо не збирався вертатися додому. Дитина не здатна на таку витончену помсту. Але з Віталиком треба зустрітись, і з тренером, бо вони останні, хто бачив Руслана. А коли мине кілька днів і розшук по фотографії не дасть результатів, варто пильніше придивитись до подружжя Табурчаків.

Я взяв довідник міських телефонів, відшукав спортивний комітет. Набрав оргмасовий відділ і дізнався номер телефону Радутного. Подзвонив уже по ньому. Ніхто не зняв трубки. Напевне, працювали до шостої години і вже розійшлися. Я дістав із шухляди заяву Табурчак і свідчення Зеленяка, перечитав їх. Стривай! Суднобудівний завод великий, колектив багатотисячний, і навряд, щоб у всіх цехах в один день… Я аж завмер… Але вже шість годин. Чорт! Чому ж раніше мені не

1 ... 4 5 6 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свідків злочину не було», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Свідків злочину не було"