Читати книгу - "Свідків злочину не було"

— Слухаю вас, — відповів здавлений чоловічий голос.

— Це з міліції. Ви сьогодні видавали на заводі платню?

— У десяти цехах. Останній день, — чоловік стримував кашель.

— І другій зміні теж?

— Аякже.

У мене з'явилася надія ще сьогодні зустрітися з Хрипливим.

Наш гуртожиток стояв на високому березі лиману. Мені подобалось сидіти біля вікна своєї кімнати, звідкіля видно було верховіття дерев парку. За деревами синіло плесо з човнами рибалок, снували білі вітрильники, шугали, припадаючи до води, сизі чайки, і далі, здрібнені віддаллю, мріли біля причалів порту кораблі.

Після роботи я походив по вулицях, прилеглих до заводу, хотів визначити, як вони освітлюватимуться вночі. Нетерпляче чекав заходу сонця. Воно поволі сідало за обрій, щохвилини зменшувалося, поки не залишився рожевий окрайчик, який потримався якусь хвилю і зник, наче м'яко увійшов у землю, а в тому місці забагрянився небосхил, поволі згасаючи.

Близько півночі дістався до суднобудівного заводу і зупинився поблизу перехрестя вулиць Гарматної і Військової. Як і передбачав, лише подекуди горіли ліхтарі, тьмяне світло вихоплювало з темряви окрайки парканів, дерева і бруківку. Навколо — жодного перехожого. Вирішив пройтися Військовою. Грабіжник повинен заздалегідь вибрати місце засідки, де чекатиме свою жертву. Та на Військовій нічого підозрілого не помітив. Та й де тут сховаєшся? Хіба що за стовбурами платанів.

На Гарматній за рудою будкою ремонту взуття — нікого. Став у кінці вулиці. Вона виходила на проспект Леніна. Неподалік, біля аптеки, де зупинка автобусів, невеликий гурт людей. Непоспіхом пройшов до перехрестя. Подумав, що саме Гарматна найзручніша для грабіжника, бо є куди тікати — у автобус… Зупинився під акацією. Звідси добре проглядалися вулиці: навіть бачив, мов у кінці тунелю, відтинок проспекту, в якому мигтіли авто, тролейбуси і автобуси.

Терпляче чекав, коли вже не буде перехожих і з'явиться той, один.

Охопив сумнів: а може, він вибрав іншу вулицю? Адже їх немало навколо заводу. Проте на цій був шлях для втечі — зупинка… Згадав, що вулиця Дунаєва теж виходила на проспект Леніна. Аж повеселішав. Це непогана версія. От чи підтвердить її Хрипливий?

Знову трамвай. Зупинився. На тротуар скочив невисокий оцупкуватий хлопець у білій сорочці.. Пішов по Гарматній. Сам. У мене прискорено забилося серце. Почекав, поки хлопець відійшов подалі, і рушив за ним, ховаючись за стовбури платанів. Він поминув будку ремонту взуття і… зник, ніби провалився крізь землю. Я прискорив крок, лаючи себе, що не стежив за перехожим з протилежного боку вулиці. Тоді б не заважала мені ота будка.

Ось і вона. Порівнявся, ступив кілька кроків і… остовпів. За будкою лежав хлопець у білій сорочці, а над ним…

— Стій! Ти що робиш! — метнувся до них, вхопив другого за руку.

— Ти чого?.. Чого? — розгубився той. — Не бачиш? Йому погано! Допоможи підвести… Може, викличеш «швидку»? — стурбовано запитав.

— А що сталося? — І я мимоволі випустив його.

— Йшов і раптом брикнув на асфальт. Я до нього…

Хлопець справді лежав нерухомо, без ознак життя, із заплющеними очима. Часом не серцевий приступ? Але ж молодий… Я нахилився помацати пульс, і впритул зустрівся з чорними насмішкуватими очима незнайомого «рятівника». Чого йому весело? Ще подумав… Нараз у моїх очах ніби змигнула блискавка, і я, осліплений, відчув кволість у ногах і сів на тротуар. Спочатку нічого не второпав, поки не прояснився зір: мов у тумані побачив того, в сірому. Він прудко біг до автобусної зупинки… Ошелешено дивився йому в спину, потім покрутив головою, намагаючись остаточно прочуматись і зрозуміти, що зі мною трапилось. Поруч лежав хлопець у білій сорочці… Я хотів заговорити до нього — ворухнув язиком і аж скривився од раптового болю в щелепі.

Од чого ж біль? Ах, чорт! Я ж був у нокдауні! Схопився на тремтячі ноги. Оце так вклепався! Невже Хрипливий? Він. Авжеж. Гарний удар. Нахабний і хитрий тип. Талановито розіграв рятівника. Помалу, підтюпцем побіг я до зупинки, стежачи за сірою постаттю. Аби встигнути, аби… Я перетнув вулицю. Ще метрів сто. Он і автобус. Не встигну… І не міг гукнути. А той, не оглядаючись, першим стрибнув на приступку.

Не встиг я. Лише помітив у задньому вікні автобуса чорну цифру маршруту «4» і дві останні цифри номера — «39». 4 і 39, 4 і 39… Від раптового здогаду похололо в грудях. Злякано лапнув себе за праву кишеню — відчув під пальцями твердий прямокутник посвідчення, і відлягло від серця. Не взяв. Я кляв себе й свою безпечність на чому світ стоїть. Ох і купився! Наче школярик! Помацав щелепу — ціла. Замахав до таксі — не зупинилось.

Автобус від'їжджав все далі й далі. Безпомічно дивився на червоні вогники його стоп-сигналів. Ще кілька хвилин потупцював, «голосуючи» до проїжджих машин, проте дарма. І зупинка спорожніла. Мабуть, то був останній рейс. Згадав про потерпілого і метнувся на Гарматну. Під будкою — нікого. І на вулиці — ані душі. Але ж ось тут лежав хлопець у білій сорочці. Куди він подівся? Наче крізь землю провалився.

Вийшов на проспект, сів на лавку, щоб зібратися з думками. Признатись, не сподівався так скоро натрапити на Хрипливого. Вирішив перевірити свою хистку версію, а вона міцно влучила мені в підборіддя. Але ж удар в нього… Професійний. От чи встиг він обчистити кишені того хлопця?

Намагався відтворити у пам'яті образ Хрипливого. Марна справа: не пригадав жодної риси, хіба що сірий одяг і чорні насмішкуваті очі. Але ж у темряві всі очі чорні. А голос? Чи хрипливий? Здається. Оце сюрприз. А ще дивувався Зеленяку, який нічого не запам'ятав. Мені стало соромно.

А може, то не Хрипливий? Ні, удар, як і в Зеленяка, в щелепу. Коли б не біль у ній, вважав би, що це мені наснилося. Одне тішило: Хрипливий не знав, що я працівник міліції. А неполоханий злочинець нахабніє і діє необережно.

На проспекті — жодного перехожого.