Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

Я не був невірний Павлі, подумав Еда. Я фактично ніколи до цього не прагнув. Ну, хіба зо два рази під час довгих службових відряджень… Вперше це сталось у червні біля берлінських озер, потім у Венеції, а потім раз у Ризі. Власне, в Ризі двічі, там я одержав свою першу медаль і просто мусив якось це відзначити. Отже, за вісімнадцять років подружнього життя — всього лише чотири ночі, бо вранці всім взаєминам наставав кінець. А протягом останніх років — жодної вкраденої ночі.

З Леоною все відбувалось тому, що це було дуже легко, знову подумав Еда. Навіть автоматично. Адже вона сама почала! Власне, на нашому четвертому поверсі ніхто нікого не зносить, вічні суперечки з приводу спільної пральні чи сушильні, фотолабораторії, тераси на даху для загорання чи місця на стоянці біля будинку, чистоти на сходах, шуму за стіною й велосипеда, що заважає в коридорі… Напевно, я анітрохи не грішив, коли серед усього цього бедламу завжди трошки посміхався до Леони. А вона — до мене.

Одного разу я ніс Павлі букет квітів — одинадцять чайних троянд, Леона саме мила двері в коридорі, і я одну квітку дав їй. А потім лише сказав, що чоловіча сорочка їй пасує, що в неї принадна маленька фігурка, і цього виявилося досить.

Я Леону не кохаю, власне, вона мені не дуже й подобається, і я до неї ходжу не для того, щоб дозолити Бімоневі. Але ж коли все це в тебе відразу за порогом… І все, чого бракує Павлі, Леона має вдосталь: вона істерична, сварлива, ревнива, зла, роздратована, непостійна, мстива, нестерпна. Інколи вона мені приносить справжню втіху. Бімонь раз на місяць, у другій половині дня, чергує в штабі; ото й усе. Після обіду — це, думаю, не такий гріх, як уночі, а сьогодні я ще цілком встигну з родиною в кіно.

— Вибач, я хотів принести тобі квіти, але через сусідів… — сказав Еда.

— А я приготувала для тебе своє тіло, але дуже боюся, що все це колись стане відомо, — мовила Леона. — Власне, сьогодні мені хочеться тільки поговорити з тобою, як це робить твоя балакуча леопардиця.

— Я краще полежав би…

— Ти цинічний нікчема, але мені подобається дратувати тебе, мій ледачий леопарде. Якщо ти до мене сьогодні доторкнешся, я спалахну живим вогнем!

Еда повільно став розстібати у неї на грудях чоловічу сорочку, а вона при цьому шепотіла:

— Сьогодні я цілий день змушувала себе думати про тебе… Хоча раніше змушувала себе не думати про тебе… І те, й те — важко… Взагалі я не кохаю тебе, але інколи шалено… Облиш, я сама.

Надто худа Леона роздяглася надміру швидко.

У спальні панували сутінки, за вікном — темно-руда імла.

СПЕЦІАЛЬНИЙ КОМІТЕТ ООН у справах охорони життєвого середовища на своїй 383 зустрічі в Касабланці обговорив загальний стан зараження обширних областей планети коричневими драглями. Виявлена вперше в Лос-Анджелесі, ця речовина поширилася по всіх Сполучених Штатах, у промислових північно-східних районах країни — в Пенсільванії, Нью-Джерсі й Нью-Йорку — вона залягла десятиметровими кучугурами, які й досі не ліквідовано. Через певний час коричневі драглі з’явились у Європі, повисши в повітрі густим смогом (руді хмари). Особливо критична ситуація склалась у промислових центрах Англії (Ліверпуль — Манчестер, Бірмінгем — Нортгемптон, Великий Лондон), Франції (Лілль, Париж), а також на шахтах Бельгії та Рурської області ФРН. Критична ситуація нині вже охопила всі промислові райони континенту. В Центральній Європі поки що залишаються незараженими тільки гірські райони, які знаходяться на висоті 700 метрів над рівнем моря.

КОНЦЕНТРАЦІЯ МАЗУТУ в північночеському вугледобувному районі швидко наближається до критичної норми. Знову закликаємо всіх громадян, які й досі живуть на нижніх поверхах, прискорити евакуацію до гірських районів. Уряд і національні комітети всіх ступенів забезпечують кожній евакуйованій родині негайне безкоштовне перевезення, житло, роботу, умови для культурного відпочинку тощо.

У ГОРАХ — ЧИСТЕ ПОВІТРЯ Й ДОСИТЬ МІСЦЯ ДЛЯ КОЖНОГО!

Щодня приїздило близько семи тисяч. Блискучі звивисті потоки автобусів, легкових машин і мотоциклів усіх марок, двома річищами обтікаючи гірську ділянку міжнародної автостради Прага — Усті — Берлін, розповзалися на золотавій траві схилів. Машини стояли на кожній рівнинці, площині, звивинці, всюди, де можна було вчепитися бодай трьома колесами.

Той, хто мав змогу, приїздив з міста сюди, в Крушні гори, до евакуйованих дітей, рідних, знайомих або й просто так, щоб бодай годинку побути в останньому куточку Центральної Європи, де повітря й досі лишалося чистим. Під сонячним промінням короткого листопадового дня, під прозорим синім небом яскраво палали гірські хребти, нагадуючи видовжений острів, що виступав з моря темно-рудих хмар, а хмари суцільною завісою тяглися на захід аж до Атлантики й на північ — до самого Балтійського моря. На південь же, через двісті п’ятдесят кілометрів важкого шару хмар над усією чеською улоговиною, другим чистим островом лишався гірський масив Шумави. А далі вже були тільки Альпи.

Тіна Трнкова (23 роки) ще раз ніжно поцілувала малого Томашека й посадила його назад у візочок.

— Ти вже йдеш? — спитала її мати.

— Сьогодні мушу. Він… має прийти ввечері.

— Тіно, ти повинна спробувати…

— Знаю, мамо. Бувай, Томашеку! Слухай бабусю, а я завтра знову приїду.