Читати книгу - "Скарб Зеленого Байраку"

Хто навчив Марка якось особливо скрикувати, невідомо, але саме так він приборкував найнепокірніших жеребців. У цьому неголосному, владному і водночас дикому вигуку, чулася сила, що підкорює лева і тигра.

Непривітно зустрів Змій Марка, вдарив задніми копитами по станку, притиснув вуха, злісно заіржав і скоса глянув на парубка.

— Ну, ти, не жартуй! — спокійно мовив Марко. Ту ж мить перед його обличчям мигнули копита. Марко пригнувся і враз опинився біля голови коня. Тварина хотіла вкусити сміливця, але Марко так крикнув, що не тільки Змій сів на задні ноги. В інших станках коні злякано затупцяли. Марко взяв Змія за повід і вивів на подвір’я, прив’язав за конов’язь і попрямував до стайні по сідло та вуздечку.

Фердінанд Шнейдер, вирячивши очі, зачудовано дивився на незвичайного конюха. У Маркових руках не відчувалося хвилювання, він спокійно сідлав коня. Той знову хотів укусити його, але Марко тільки неголосно буркнув:

— Ну, ну, не жартуй! — і штовхнув Змія в голову.

Всі бачили — Марко штовхнув Змія несильно, а кінь похитнувся й одразу стих. Засідлав його Марко, обернувся до пана і спитав:

— Що тепер робити?

— Об’їздити, щоб під сідлом ходив, — ледве вимовив од подиву поміщик.

В цей час на подвір’я вийшов молодий пан. Почувши останні батькові слова, глузливо кинув:

— Куди там йому об’їздити! Вже коли я нічого з ним не можу вдіяти, то він тим паче. Хто Змія виводив?

Марко спаленів:

— Вам, паничу, не знаю, чи пощастить сумирну кобилу об’їздити, а я на Змієві поїду куди завгодно. Одійдіть, а то Зіб’ю!

І не встиг вражений зухвальством конюха Едуард щось відповісти, як Марко вже сидів верхи. Жеребець потанцював трохи на місці,але, скоряючись владній руці, повільно рушив до воріт. За ворітьми Марко дав йому волю, і Змій скаженим кар’єром помчав у степ.

Усі бачили, як кінь раптом зупинився, став на задніх ногах свічкою, потім підкинув задом, намагався лягти на землю, та нічого з того не вийшло.

Марко приборкав Змін і пустив його риссю. Ті, хто стежив за цією сценою, знову почули владний і вимогливий голос вершника. За півгодини Марко повернувся. Жеребець ішов спокійно. Марко, не сіпаючи, притримував повід.

— Я зробив усе, але Змій слухатиметься тільки мене. Ніхто більше не зможе сісти на нього. Така в нього вдача, — сказав Марко, прив’язуючи жеребця.

Шнейдери довго про щось радилися між собою. Молодий, видно, не погоджувався з батьком, а потім знизав плечима і пішов геть, неприязно глянувши на Марка. Маркові теж не сподобався молодий пан. А коли старий Шнейдер ще раз спитав Марка, яку саме роботу він хотів би мати, Марко відповів:

— Робитиму все, що накажете, тільки біля коней. Дасте мені, окрім платні, житло. Думаю женитися. І ще одне: знатиму тільки вас, більше ніхто мені не начальство. Хочете — беріть, ні — піду до іншого маєтку.

Од Маркового зухвальства Шнейдер аж почервонів. Але подумавши, що добрий конюх, — то, видно, згодився. На цілих десять карбованців став більше платити, ніж іншим, дав кімнату і сказав, що Марко возитиме тільки його і стару пані.

Шнейдер не помилився. За тиждень новий конюх навів лад у стайнях. Сам доглядав племінних кабардинських і арабських коней, поставив їх у станках по-своєму, а помічником попросив собі діда Мартина.

Пан був дуже задоволений службою Марка і поставив його за старшого конюха.

Настав час весілля.

Наречена у Марка гарна. Дівчина до пари йому — весела, співуха і танцюристка, струнка, русява, а очі сині-сині, як волошки. Не один парубок упадав біля неї, але Горпина любила тільки Марка.

Дівчина служила у старої пані покоївкою.

Одного дня вранці вона звернулася до старої:

— Повернувся мій наречений. Заміж' виходжу. Прошу вас, дозвольте мені жити разом з чоловіком.

Розсердилася стара пані.

— А як же я тепер буду? Ти подумала про мене?

Звикла пані до працьовитої, скромної Горпини. Горпина трохи знала німецьку мову. Жила поряд із кімнатою господині. У будь-який час могла покликати її стара.

— Сестра моя вночі буде коло вас.

— Потім діти підуть.

— Нічого. Провідаю маленького і знову біля вас.

— Іди, я подумаю.

Через рік після весілля народила Горпина дочку. Назвала її Оксаною. Не могли нарадітися батьки на свою донечку. Слухає Марко, як мала по-своєму співає, і всміхається.

— Ми обоє любимо співати, а в доньки нашої голос буде куди кращий. І любитиме вона пісню не менше, ніж ми. Ще й року нема, а бач як співає.

Увечері прийдуть з роботи, нагодують дитину, повечеряють. Горпина в хаті господарює, а Марко візьме бандуру і почне співати. Тихенько слухає Оксана, наче розуміє слова журливої пісні.

Швидко плине час. Маленька товстунка Оксанка уже бігала перевальцем, ніби качечка. І насамперед біжить до татка на стайню. В панські покої не ходить, боїться, стає там, як дике звірятко, несміливою і лякливою. А в татка інакше, там вона смілива. Хто не побачить, підійде, по голівці погладить або поцілує. Якщо на подвір’ї багато коней, хтось візьме на руки дитину і посадовить у безпечне місце чи однесе до батька. Дорогою неодмінно щось цікаве розповість, а Оксанка про своє: і які в неї ляльки, що