Читати книгу - "Обережно, діти!"

Ортопедові не сподобалися мій хребет і стопи, логопедові – буква «р». Ну й нехай! Так, начебто я на телебачення збираюся. Найлегше було в невропатолога, який весь час бавився молоточком. Після того, як мені вдалося хоч комусь показати язика, а це трапилося в кабінеті лора, залишилися тільки аналізи…

Цілий стіл було завалено баночками із жовтою рідиною. Спочатку я навіть подумав, що тут відвідувачів безкоштовно пригощають лимонадом, і в мене з’явився апетит. Та дідусь швидко розвіяв моє уявлення стосовно щедрості лікарів. Мені відразу перехотілося пити. Я навіть перестав дивитися на стіл та на баночки і коробки від сірників, і переконував себе, що не знаю, що в них. Дід доповнив картину на столі моєю баночкою. Здається, поліклініка заробляє на добривах.

Здавати кров – не моя стихія. Я відчинив двері і побачив двох товстеньких тіток у білих халатах, що люб’язно дивилися на чергову жертву. На столі, мов на виставці, безліч якихось трубочок та скляних паличок.

Одна з тіток зняла окуляри і кивнула на стілець:

– Сідай. Не бійся. Це не болить.

І зовсім я не боюся. Звідки вона взяла?!

Простягаю тітці руку і заплющую очі: хай дірявить. Мені не шкода. Проте таки шкода. Якщо кожен робитиме в моїх пальцях діри?..

– Це не діри, – розкусила мене товстенька тітка. – Тебе коли-небудь кусав комар?

Тітка таки кепкує.

– Так, – відповідаю я і розумію, що вона мене дурить.

– Не треба закусувати зуби, – глянула на мене інша тітка і взяла мою руку.

Я не збирався ні закусувати, ні запивати зуби. Я так їй і пояснив. Їй чомусь не сподобався мій тон. Мені не сподобалася її реакція. Я вирішив, що вона надто брутальна у розмові, заховав кулак за спину і таки зціпив зуби.

Тітка в білому помила мені палець біленькою мокрою ватою, і я навіть оцінив її: вдома я мушу мити руки сам. Поки я роздумував над якістю обслуговування, побачив на кінчику пальця червону краплю. Виявляється, тітка вже проколола мені палець і вичавлювала з нього кров.

– Скільки літрів вам треба? – запитав я.

Від здивування тітчині окуляри самі полізли на лоба, і вона швидко притримала їх.

– Літрів?

– У мене є тільки три, а у вас п’ять. Ви трохи товстенька, то, може, й більше.

– Звідки ти такий взявся? – підвела вона очі на мене.

Досі я був переконаний, що всі дорослі знають, звідки беруться діти. Але я не подав виду, що викрив її непрофесійність.

Тітка, мабуть, образилася, що я не оцінив її фігуру, і ще раз натиснула на палець. Однієї краплі крові їй справді виявилося замало, і вона почала вичавлювати з мого продірявленого пальця ще. А потім кажуть, що у дітей малокрів’я. Замість того, щоб заплатити мені, дід заплатив гривню якихось «благо-дійних внесків». Так сказала лікарка. Я колись чув, що є дійні корови, та щоб було дійне благо, я ніколи не чув. Нарешті ми вийшли в коридор. Я готовий був навіть доплатити тій бурильниці пальців із моєї скарбнички ще гривню, лиш би залишила дітей у спокої.

Довідку у поліклініці все-таки підписали.

Хіба я винен, що ніколи досі не ходив у дитсадок?

Дідусь спробував спочатку з тим дитсадком, що біля дому. Тоді я ще нічого не знав про виховательок і про їхні закони.

Перший день виявився для мене якимсь особливо дивним. Дідусь зник у дверях так швидко, що я навіть не встиг з ним попрощатися. Я не встиг отямитися, як стояв біля виховательки, якій не сподобалося, як я поскладав свій одяг. Вона не знала, що я його взагалі не складав. Вихователька спробувала відразу навчити мене, як правильно складати светр. Ця робота виявилася для мене не такою вже й цікавою, як собі уявляла Елла Михайлівна. З її імені я міг запам’ятати тільки дві початкові букви «Е…М…», як Електричний Міксер.

Аж на п’ятий день я все-таки запам’ятав її ім’я. Спочатку я сказав їй «пані Вихоплятелька», коли вона вихопила з моїх рук тарілку з пап’є-маше. Досі вона без діла висіла в коридорі. Я приніс її в їдальню і перелив у неї борщ. Здається, я був перший, кому прийшла в голову така ідея. Елла Михайлівна була дуже здивована й навіть не приховувала цього.

Наступного дня я казав їй «пані Знімателька», коли вона знімала зі стіни горнятко з пап’є-маше. Хоча мені аніскілечки не кортіло пити з цього непривабливого посуду. Та звідки їй було знати про мої вишукані смаки?!

Та найбільше мені сподобалося казати їй «пані Захователька», коли вона вирішила заховати мене в куток, щоб ніхто не знайшов. Єдине, що вона недооцінила, що мені вже не чотири. І ховатися в кутку я не звик. Тому я відразу заліз під стіл. Звідки мені було знати, що босоніжки, якими я акуратно повитирав плінтуси, належали саме нашій пані Заховательці. Тканина на них виявилася якісною, а ремінець добре залазив у шпаринки.

Коли я сказав їй уперше «Нутелла Михайлівна», вона чомусь особливо розсердилася. Аж перелякана книжка з лоскотом кинулася на землю і розлетілася на дрібні сторіночки.

– О Боже! Бачиш, що ти наробив? – посиніла вихователька. – Тепер збирай!

Я озирнувся. Нікого, крім мене, поруч не було. І збирати ніхто не біг. Вона таки звернулася до Бога. Я думаю, Він тут ні при чім. Це все через її каверзне ім’я! Самі знаєте, батьки ніколи не визнають свою провину, навіть коли дають дітям дивні імена!

Я нахилився і підняв одну сторінку. Нагинатися до інших – це не викликало в мене ніяких творчих емоцій, і я вирішив, щоб даремно не гаяти часу, копнути кілька разів м’яча, що саме лежав біля моєї ноги. Я був упевнений, що «ЕМ» буде захоплена моїми спортивними здібностями. Та вона чомусь затряслася (певно, від холоду, жінки завжди мерзнуть!), покликала на допомогу няньку й відразу випалила, що мене сьогодні виключать з дитсадка, незважаючи на те, що я тут тільки перший день. У неї з очей сипалися іскри, руки вже