Читати книгу - "Вогненне око"

баби, щоб найменшенькому, Розану, відливала переляк. Довженчиха цуралася того діла. Відала, видно з усього, щось, виливаючи перед обмазаними миром іконами, кладучи по чотирьох кутках хрести в комірчині, брунатній од усякого варива та зілля. Але вона страхалася Роздайбідів, – чи то сама довідалася, бо поговір ходив, що вбили рідного п'ятого брата разом з дружиною. Закопали живцем. Це перед тим, як зайти в містечко. Взялися за плечі і, вихлюпуючи з горлянки звуки, кружка отак утрамбували землю, по черзі прикладали вуха до землі, і Розан підхихикував: «Ще, ще, ще», – й угоцували землю, та все кружка, ліворуч беруть, повторюючи, вихорлюючи: «Мамун, мамун, забери мамун». Це бачив підпилий залізничний наглядач; о тій порі він швендяв собі, поцюкуючи розвідним ключем; але, на своє щастя, промовчав. Дізналися правду через багато років, коли в минуле заглянути неможливо, бо, не приведи, вирветься з того колодязя; коли кіптява й попіл, підсинені зірками спалахів від пострілів гармат із гелікоптерів, клалися рівно на дахи, і повітря, тільки повітря здіймало клапті, живіші від живіших, чорні клапті, мов круки, обтрушуючись на отупілий, з попеченою до лусок шкірою люд, а по домах лопали од нестерпного жару вікна, а вихрасті спалахи іскор були підхоплені повітрям, тільки повітрям, – зараз він знов заколисаний в іскрах, клубках власних бачень, що це може повторитися, вигадана казка про прекрасну даму, пещену красуню з тонкими пальчиками, ніжну й прозору, бо повітря – це те безмежне, безконечність, що витримає все, повертаючи легке плетиво людських душ та привидів назад. Дізналися, впізнаючи в кожному Роздайбідів; коли люди покотом, живі і мертві, лежали буртами, а по калюжах крові, ляпаючи клишавими кінцівками, бродили п'яні од її духу повії, зміїстими згинами обвиваючи стани низькорослих вояків, котрі вряди-годи пострілювали короткими чергами. Так, навмання. Злигувалися просто серед повалища та людського трупу на Центральному майдані, де навічно, до нового Пришестя, здіймався пам'ятник, куди, ворушачи сірими спинками, віддаючи полиском мідної заграви, сповзалися щури похлебтати свіжої крові та прогризти свіжини, теплого м'яса. Лишень круки, западаючи на ліве крило, виносили рештки загиблих, завислих у безвісті передчасної смерті; і бронзовіюче загравище летіло, підхоплене разом із його духом, підхоплене повітрям, яке не має ні початку, ні кінця.

З усього, воно тулилося до цієї оказії; радше почалося – баба Довженчиха мазала глиною комина. Так і вклякла, – хруснувши хребтиною, по хвилі вискочила на поріг. Того року над краєм горнулися чорним дивом хмари, – вибалушивши очі, спершися спиною об около, баба завмерла на кручі, де ліс зачуміло дер вицвілого кольору небо: тонкий свист виляском, дитячим верещанням, дрібнячись шибками, колошкав приспаних мух, комарів; потім наростав, вбиваючись клекотливим кашлем, ще не зачувши повної влади, заревли у відчаї та істериці пугачі; баба, поклавши хреста, мовила: «Не до добра…» І Роздайбіди, що таки піклувалися, слухали бабу, дбаючи найперш про себе, – взявши сокиру, цілу ніч валили ліс, ліс гув упалим деревом. Хрускання криці пробуркувало мешканців міста – вони чумакувато, наче мухи, переверталися з боку на бік, а на ранок – бігцем у мерію. Дарма. Комісар, як і люд у цих краях, де начебто, за легендою, протікало море і гостроносі галери, навантажені золотом, напинали голубі вітрила, сам наляканий до кісток, дав наказ відстрілювати вухатих, що все зліталися й зліталися, прошиваючи ніч наростаючим реготом, сповненим перемоги. Й ось одного дня, розпушивши крила, разом налетіли на місто: билися в шибках, гидили на вичищені до лиску вулиці, на вибудувані італійського штибу крамнички; тиша і спокій зникали під їхнім верещанням, а вони роздирали на льоту кажанів. Це перед Всеношною, на Великдень. Так, перед Великоднем. І того дня, коли відстоюють Всеношну, засвітило серед ночі, райдуга пішла, оперезавши половину неба, а баба як сиділа, так і вклякла: «Зроду такого не було… щоб серед ночі таке…» Ніжний спів потягнувся від пагорбів, а Роздайбіди пили цілу ніч брагу й ригали жовчю. Зателіпало від того ніжного співу. Чи то від того, що перебрали, а мо'… Троє з них влаштувалися на цвинтарі, а меншенького пестили й оберігали не менш, ніж баба Довженчиха. Навіть не тягли до скотарні, де пускалися кружка, а там найстарший, Ходун, по черзі задовольняв статеву потребу; тож вони кинулися до баби, яка налаштувалася до молільні із запаленою свічкою. Обступили колом та й питають: «Що то?» – «Не вашого ума діло». – Ходун випнув груди, міцні та кошлаті: «Ти що, бабо, горя хочеш?..» – «А від біди до щастя недалеко…» – Баба Довженчиха тільки поклала хреста, одмахнулася від Роздайбідів, думаючи: йти чи не йти, бо піп по-кацапському говорить, п'є, нівроку джиґун. На тому порішила, що йде до Бога, а не до попа.

Гамаюн з'являється серед ночі, пропливаючи невидимо повз людські очі, і легко робиться над світом, як у грудях, мовби ти на чужині і не маєш сну, жорстоко давить тебе, але потому пливеш чистою хвилею разом із миром усім.

Гамаюн ще на щастя – він невидимий, як та фортуна для іноземців, і для нього, як і для повітря, не існує межі, бо підпорядкований він невідомому і невидимому.

Гамаюн не володар, а з'являється, вістуючи розпач або горе, щоб погасити безконечні терзання, витворені людською зарозумілістю і гріхами, навертаючи в минуле, в покаяння.

Гамаюн тамує біль, коли боляче навіть чужинцю, бо світ розділений на клаптики, але він цілісний.

Гамаюн витримує тільки того, в кого болить там, де серце; того, хто чує його спів, того, хто чує біль і крик пугача, що волає на смерть, на біду. Ніжний спів його туманом іде, пригинаючи вітром дерева людського існування. Подих Бога.

Після Великодня запала тиша, а через три тижні Роздайбіди влаштувалися копачами на місцевому цвинтарі, бо тими днями й роками смерть косила люд, мов сіно прибирала, і діло було прибуткове.

Розана віддали до військового училища – меншенького; а старші никали в пошуках того невидимого, заховавши під куфайку обрізи, і шмаляли просто у повітря; а ще на той час упокоїлася баба Довженчиха, і її на катарасі перевозили брати, колошматячи свинцеве плесо Шовгенихи, що лінькувато пробивала велетенське руслище між глинищами, підмиваючи розкинуте чорним крилом кам'яне плато.

Малий ще спав, ловлячи крізь павутиння снів своє розламане у складках простирадл дихання; під сволоками лущало від шаленого перестуку коліс. Погук свистка з буди машиніста, мов чийсь зойк, пробуркував малого –