Читати книгу - "“Галатея” (укр.), Микола Олександрович Дашкієв"

І ось ми лишилися вдвох з американцем у затишній спальні. Наші великі дерев’яні ліжка стоять поруч, і ми з Кларком лежимо пліч-о-пліч. В разі Кребс назирає за нами, — а це дуже ймовірно, — то йому казна-що спаде на думку: на обличчях у нас — найприємніші посмішки, голоси — розчулені й ніжні… А під пуховою периною, яку німці використовують замість ковдри, дуло мого пістолета вткнулося в бік американця — просто проти серця. Другий, парабелум, що його так люб’язно містер віддав на порозі цієї кімнати, звичайно, після мого короткого, але досить виразистого прохання, — муляє мені в боки.

— О майоре! — промовляю я тоном закоханого. — Ще одна така спроба — і ваші спадкоємці будуть мені довіку вдячні. Вони одержать свою спадщину значно раніше, ніж сподівались… Я дуже прошу: завтра вранці ви по радіо домовляєтесь про негайне, — ви чуєте: негайне! — перерахування восьми мільйонів доларів панові Кребсу. Потім ми забираємо всі папери, сідаємо на бронетранспортер, — гадаю, він тут є, — і їдемо звідси геть… Я дуже непокоюсь про ваше дорогоцінне здоров’я! — додаю я розчулено, пам’ятаючи, що в цій кімнаті, безперечно, встановлено апаратуру для підслухування.

— О містер Сендіс! — відповідає американець з досить-таки кислою посмішкою. — Фінансові справи, як вам відомо, так швидко не вирішуються. Потрібна принаймні доба… А про своє здоров’я я не турбуюсь, бо певен вашого невсипущого піклування про мене… Ну, щасливих снів!.. Вважайте, що двісті тисяч доларів — ваші!

Він одверто глузував, оцей бізнесмен. “Щасливих снів!” Та якщо я засну хоч на мить, то вже ніколи більше не прокинусь!

Я лежав, широко розплющивши повіки, а бони, кляті, притягувалися одна до одної, мов намагнічені. Містер нахабно й ритмічно хропів, і ці звуки заколисували мене, як гойдання вагона.

— Замовкніть! — прошепотів я. — В мене може урватись терпець!

Кларк одразу ж замовк. Ясно, він не спав.

— О містер Сендіс, — сказав він. — Прошу, дайте мені записну книжку й олівець. Є цікава ідея, треба її занотувати.

Лівою рукою, не обертаючись, я видобув з кишені конфіскований в Кларка блокнот і подав йому. В мене й досі зберігається той запис, зроблений мільйонеровою рукою. Кларк писав:

“Пропоную розділити 10 млн. на двох. “Рака” — знищити. Я попрошу його показати рисунки “мислячої машини”. У вас — зброя. Дійте!.. Облиште всякі сумніви: в нас, у США, маючи 5 млн., ви будете людиною!”

Я й без того був людиною. І саме тому, прочитавши оці рядки, ледве стримався, щоб не пристрелити гадину.

Не знаю, чи й справді містер заснув одразу ж, як перехопив мій виразистий погляд, чи, може, прикидався, але ми більше не розмовляли. За дві години, о восьмій, я збудив його.

Шифровану радіограму було послано, і Кребс повів нас на експериментальний полідром. Він демонстрував свої автомати в дії. Але я вже нічого не бачив, нічого не сприймав, усе перед моїми очима розпливалося, тануло в рожевому тумані. Адже я не спав понад сімдесят годин!.. І все одно моє тіло ще рухалось, хоч подеколи я втрачав свідомість і ловив себе на тому, що сплю на ходу, сплю з відкритими очима.

Надвечір мені ще погіршало. Професор і Кларк сиділи за столом біля радіостанції, чекаючи на повідомлення, а я, посилаючись на зубний біль, бігав по кабінету. Часом я перехоплював погляд американця. О, скільки холодної жорстокості й зловтіхи було в тих зелених очах! Він не боявся за себе, знаючи, що мені потрібний не він, а оті Кребсові папери. Він знав також, що ніхто в світі не може опиратися втомі. Йому лишалося тільки вибрати слушну хвилину.

І він таки вибрав.

Я спіткнувся об щось і впав. Він підскочив до мене. Останнє, що я пам’ятаю, — якийсь важкий предмет, — здавалося, дуже повільно, — натискує мені на ліву скроню, а разом з тим у мій мозок заповзає благословенна темрява й тиша.

Найвірогідніше, від Кларкового удару я не втратив свідомість, а просто заснув. Скільки я спав — не знаю, але, мабуть, довго. Прокинувся від болю в голові — на підлозі того ж кабінету, перемотузаний, як немовля.

Кларк стояв біля столу. Кребс витягав з великого сейфа якісь папери і складав їх у чемодан.

— Ну, от і все, — сказав він. — Лишилося натиснути на кнопку — і через годину від Крейцвальда зостанеться купа каміння.

— Де ж та кнопка? — наче зовсім байдуже спитав американець.

— Ні, друже, — єхидно відповів Кребс, — цієї таємниці я не продаю.

— А я й не збираюся купувати те, що одразу ж зникне. Мене турбує тільки одне: чи не натисне хто на оту кнопку перше, ніж ми вийдемо звідси. Крім того, слід попередити персонал.

— Не турбуйтесь, шановний майоре. Ще вчора з Крейцвальда виїхали всі. Зараз тут лишилися ми, охорона, що супроводжуватиме нас, та кілька десятків росіян і чехів у підземних майстернях. Але їм все одно як здихати: чи з голоду, чи од вибуху… А що робити з оцим? — позирнув він у мій бік. — О, та він уже прочуняв! Чому ви не знищили його зразу?

Кларк недбало махнув рукою:

— Не хотів убивати непритомного. Це для нього замала кара за ті неприємні хвилини, які я пережив. Ось тепер — настав час.

Американець витяг пістолет — мій несхибний, вірний ТТ — і ступив крок уперед:

— Ну, то чого вам було треба?.. Винюхували секрети?.. Хотіли видобути креслення “мислячої машини”?.. Дуже шкодую, що ви не доживете до того часу, коли сталева армія удосконалених автоматів посуне на вашу Росію!.. Чи, може, ви порозумнішали і таки хочете побачити це приємне видовисько на власні очі?.. Погоджуєтесь на мою вчорашню пропозицію?

Я мовчав, дивлячись у куток. Мені було цілком ясно, що жити