Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

Справді, якщо уряд витрачає та позичає національну валюту для її введення в обіг в економіці та використання економічними агентами, то йому перед здійсненням таких витрат, звісно, не потрібні податкові надходження. Ба більше, якщо платники податків сплачують їх у національній валюті, то щоб уможливити це, уряд спочатку має її витратити. Знову ж таки, все це було очевидно ще 200 років тому, коли королі буквально викарбовували монети, які потім витрачали і згодом отримували назад, коли піддані повертали монети податками.

Зауважте, що ми в США досі називаємо сплату податків не інакше як «поверненням податку»19. Що ж ми «повертаємо»? Ми повертаємо нашому суверенному уряду власну валюту (зазначивши суму, яку взяли в борг). Колись, щоб виконати податкові зобов’язання, ми повертали б урядові його монети, гроші у вигляді дерев’яних мірних паличок, паперові гроші, а також інші типи валюти. Для уряду це «джерело доходу». Англійське revenue «дохід» походить від французького revenu, яке, зі свого боку, сягає латинського reditus, що означає «повернути» або «повертатися». Що «повертається» урядові, коли всі податки сплачено? Його власна валюта.

Це важче помітити зараз, бо сучасні уряди мають власні банки — центральні банки, — що здійснюють та отримують для них платежі. Ці платежі здебільшого електронні, тож сучасні уряди зазвичай не використовують монет чи паперових купюр і не отримують податків у такій формі. Натомість вони інструктують центральні банки здійснювати платежі від їхнього імені шляхом поповнення (через бухгалтерські проводки з кредиту) банківських рахунків, а податкові платежі здійснюються, коли центральні банки проводять операції списання (проводки з дебету) банківських рахунків.

Людям не дуже зрозуміло, як саме уряд витрачає кошти, адже із цими бухгалтерськими процедурами мало хто знайомий. В оману можуть ввести аналогії з бюджетами домогосподарств. Здається, що є сенс у тому, що урядові для того, щоб витрачати, потрібні податкові та інші «доходи». Та насправді все інакше: це домогосподарствам потрібно, щоб уряд витрачав кошти, перш ніж вони сплачуватимуть податки!

Інше шокуюче твердження полягає в тому, що суверенний уряд не мусить «позичати» свою валюту, щоб її витрачати. Справді, він не може позичити те, чого ще не витратив. Ось чому MMT розглядає продаж державних облігацій не як позику, а як дещо зовсім інше.

Коли уряд продає облігації, банки купують їх, пропонуючи в обмін резервні гроші, які обліковуються на кореспондентських рахунках20 банків у центральному банку. Зі свого боку, центральний банк дебетує резервний рахунок банку-покупця та кредитує рахунок банку державними цінними паперами. Ця операція більше схожа на те, як ви переказуєте кошти в банку з поточного рахунку на ощадний, щоб отримати вищий відсотковий дохід, аніж на позику в істинному розумінні цього слова. І справді, державні цінні папери — це те саме, що й ощадний рахунок, тільки в центральному банку. За цим рахунком виплачується більший відсотковий дохід, ніж за залишками на резервному рахунку банку.

Відповідно до MMT продаж державних облігацій суверенним урядом функціонально прирівнюється до операцій монетарної політики. І хоча це пояснення поступово стає технічно складнішим, операційна мета продажу державних цінних паперів — допомогти центральному банку досягти своєї цільової процентної ставки за одноденними операціями21 (овернайт). Завдяки продажу облігацій банки позбуваються надлишкових резервів, які інакше тиснули б на процентну ставку на ринку резервних грошей22 донизу повз цільову ставку центрального банку. Купівля облігацій центральним банком збільшує резерви банківської системи, не даючи процентним ставкам за одноденними депозитами піднятися над бажаним для центрального банку рівнем.

Федеральна резервна система (ФРС) та Казначейство США взаємодіють шляхом купівлі та продажу облігацій, що надає можливість ФРС утримувати процентну ставку на резервні гроші на цільовому рівні. Насправді за останні роки цей процес набагато спростився, бо ФРС зараз платить відсоток на залишок резервних грошей, наявних на рахунках банків, тому функціонально вони прирівнюються до державних облігацій, якими володіють банки. З цієї причини купівля/продаж облігацій стали анахронічними: облігації не потрібні, щоб «фінансувати» витрати уряду, так само як не потрібні, щоб допомагати центральному банку досягати цільових ставок.

Ви не мусите це все розуміти, щоб осягнути суть: суверенним урядам не треба позичати власну валюту, щоб її витрачати! Вони пропонують державні цінні папери з фіксованим доходом як інструмент, за допомогою якого банки, компанії, домогосподарства та іноземці можуть заробити відсотковий дохід. Тобто уряд продає облігації відповідно до політичного вибору, а не з необхідності. В уряду немає потреби продавати облігації перед тим, як витрачати кошти. Авжеж, уряд не може продати облігації, якщо він ще не надав валюту та резерви, які потрібні банкам, щоб купити ці облігації. Він виділяє валюту та резерви для банківської системи, або витрачаючи їх (проводячи фіскальну політику), або віддаючи їх у позику (проводячи монетарну політику).

Отже, так само як і у випадку з черговістю податків та витрат (суверенний уряд збирає податки після того, як здійснює витрати), ми повинні розглядати продаж облігацій урядом як процес, що відбувається після витрат своєї валюти та резервних грошей або надання їх у позику.

Більшість американців знайомі з фразою «зібрати мірку», що походить від давньої традиції європейських монархів використовувати як валюту дерев’яні мірні палички (рейки) з поперечними позначками. У ті часи палички розділялися вздовж на дві частини (на основу та корінці), які згодом з’єднував скарбник монарха, збираючи податки23. У такій системі акт сплати податку означає, що монарх виконує своє зобов’язання прийняти корінці мірних рейок, тоді як його піддані виконують свої зобов’язання зі сплати податків, коли віддають корінці до скарбниці монарха. Очевидно, що платники податків, піддані монарха, не могли розраховуватися корінцями мірних рейок, доки їх не випускав в обіг сам монарх.

Більшість людей дивуються, коли чують, що схоже діють і банки. Сто п’ятдесят років тому банки випускали власні банкноти, коли давали позику. Боржник сплачував позику, повертаючи банкноти в банк. Банки мали випустити банкноти, перш ніж боржники змогли б ними сплатити борги. Нині банки створюють депозити, коли позичають кошти, і позики сплачуються за допомогою цих депозитів.

Колись у США банкноти, випущені різними банками, не обов’язково приймалися за номінальною вартістю: якби ви намагалися сплатити позику від Банку Сент-Луїса банкнотами Банку Чикаго, вони могли б коштувати 75 % від номіналу (тобто 75 центів замість 1 долара).

Американська Федеральна резервна система була створена, зокрема, через потребу забезпечити міжбанківський кліринг за номіналом24. Таким чином, давня практика з випуску приватних банківських нот була обтяжена так, що від неї відмовилися. Банки перейшли на використання депозитів та проведення розрахунків між собою за допомогою резервів, які є не що інше, як боргові зобов’язання ФРС, її IOU. Важливо, що тепер банки створюють депозити, коли надають кредити позичальникам. А ті сплачують або повертають позики банкам, використовуючи депозити. Це означає, що банки спочатку мають створити депозити, щоб позичальники могли сплатити