Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

Згідно з MMT, головна мета податкової системи — «керувати» національною валютою25. Одна з причин, чому люди погоджуються використовувати суверенну валюту, або національні гроші, — це те, що податки мають бути сплачені саме в цій валюті. Із самого початку ніхто не прийме валюту, якщо вона не знадобиться для проведення платежів. Податки та інші зобов’язання створюють попит на валюту, що використовується для проведення обов’язкових платежів. Із цієї перспективи справжня мета податків — завадити одержанню «грошового доходу», який держава може витратити. Податки, швидше, створюють попит на власну валюту уряду, щоб уряд міг витрачати (чи давати позики) в цій валюті.

Банківські депозити функціонують за схожою схемою. Частково ми їх використовуємо, бо в багатьох з нас є іпотечний борг, борг за кредитною карткою або борг під заставу автомобіля. Усі вони покриваються за рахунок списання коштів з депозитного рахунку в нашому банку. Свій рахунок можна поповнити коштами, перерахованими з депозитів в інших банках, і завдяки міжбанківському клірингу, який підтримує центральний банк, наш банк прийматиме ці кошти за номіналом.

Між випуском державної валюти та випуском банкнот і банківських депозитів існує як певна симетрія, так і деякі відмінності.

Держава накладає податкові зобов’язання на економічних агентів, тоді як приватні банки покладаються на добровільні рішення клієнтів стати їхніми позичальниками. Ми можемо відмовитися від того, щоб стати позичальниками банків, проте, як кажуть, єдині певні речі в житті — це «смерть та податки»: їх набагато важче уникнути. Суверенна сила (переважно) стосується держави. Це робить її власні боргові зобов’язання — готівкову валюту, резерви, облігації — майже універсально прийнятними у власній юрисдикції.

Справді, банки та інші фінансові установи зазвичай забезпечують конвертацію своїх IOU (боргових зобов’язань на кшталт депозитів) у державні (готівку, резерви, облігації). Ось чому ми називаємо поточні банківські рахунки «депозитами на вимогу»: банки обіцяють обміняти свої власні зобов’язання на державні «на вимогу» клієнта.

Саме тому в MMT гроші розглядаються як пірамідальна система (тобто як «грошова піраміда»), на вершині якої — власна валюта держави. Банківські «гроші» (зобов’язання банків за депозитами та іншими інструментами, наприклад, облігаціями) перебувають на сходинку нижче від державних «грошей» (резервів та готівки). Відповідно зобов’язання інших фінансових інституцій у такій пірамідальній системі — обіймають позицію, ще нижчу від банківських «грошей», які часто сплачуються банківськими депозитами26. Ще нижче — зобов’язання інституцій нефінансового сектора. А на найнижчій сходинці перебувають боргові зобов’язання домогосподарств, які, знову ж таки, зазвичай можуть покриватися зобов’язаннями фінансових інституцій.

Багатьом людям украй складно перелаштувати своє мислення на таку конструкцію «створення грошей». Це схоже на алхімію чи навіть закляття. Банки просто створюють депозити, коли надають позики? Держава просто створює валюту або резерви центрального банку, коли витрачає кошти (або дає позику)? Це що, просто створення грошей із чистого повітря?

Безперечно.

Гайман Мінськи наголошував, що «будь-хто може створювати гроші», але «проблема в тому, щоб їх прийняли». Ви можете створювати «гроші», номіновані в доларах, просто написавши на папірці «IOU номіналом у п’ять доларів27». Вам лише доведеться знайти когось, хто їх прийме. У суверенної держави із цим проблем немає: вона легко знаходить тих, хто використовуватиме її валюту, — частково тому, що десятки мільйонів громадян зобов’язані робити платежі на користь держави.

У «Сітібанку»28 теж немає із цим проблем — бо мільйони з нас мають робити платежі, призначені «Сітібанку»: ми знаємо, що можемо обмінювати депозити на готівку, а також що за цим стоїть ФРС, яка забезпечує міжбанківський кліринг за номіналом. Однак дуже мало людей мають робити платежі, призначені саме вам, і ми сумніваємося у вашій здатності конвертувати вашу доларову боргову розписку в боргову розписку в доларах дядька Сема за номінальною вартістю. У цій грошовій піраміді ви перебуваєте зовсім низько.

Але все-таки як дядько Сем (читай «уряд США»), так і «Сітібанк» обмежені у своїй здатності «створювати гроші». Дядько Сем підлягає бюджетному управлінню, яке здійснюють Конгрес та президент. Часом він також наражається на безглуздий (так, саме безглуздий!) «борговий ліміт», установлений Конгресом. Конгрес та президент могли б та мали б позбутися цього боргового ліміту, але ми, звичайно, хочемо мати бюджетний процес, а також бути впевнені, що дії дядька Сема обмежені затвердженим бюджетом.

Проте дядько Сем мусить витрачати більше, щойно ми стикаємося з безробіттям.

Операції «Сітібанку» обмежені розміром капіталу та лімітами на типи кредитів, які він може давати (і типами активів, що можуть утримуватися на балансі банку). Та, на превеликий жаль, за останні кілька десятиліть ми звільнили банки від більшості регулювань та потрібної системи нагляду. Тих, хто має «горщик каші»29, слід обмежити. Банки можуть і найчастіше видають забагато (зокрема поганих) позик. Така діяльність створює фінансові бульбашки та спричиняє проблеми зі платоспроможністю (кредитоспроможністю) не тільки для них самих, а й для їхніх клієнтів. Розсудливість у кредитуванні має бути обов’язковою банківською чеснотою або принаймні тією метою, якої всіляко прагнуть банкіри.

Проблема не в тому, яка природа створення грошей банками та урядами (яку часто критикують, уважаючи, що їх створюють «із чистого повітря»), а в кількості створених грошей та в меті їх створення. Витрати уряду задля підтримування та поліпшення суспільного добробуту доцільні, принаймні з погляду повного використання наявних ресурсів. Надання банками кредитів на суспільні та приватні цілі, що вигідно для суспільного та приватного секторів, загалом теж бажане.

Однак кредитування неможливе без ризиків та потребує якісного андерайтингу (щодо проведення оцінки кредитоспроможності позичальника та життєздатності його проекту з економічного погляду). На жаль, наші найбільші банки нівелювали процес кредитного андерайтингу в 90-х роках ХХ століття, що супроводжувалося жахливими наслідками. Можна лише сподіватися, що агенти змін у політиці запровадять якісніші банківські практики, розроблені за останню половину тисячоліття. Це стосується й закриття понад десятка найбільших глобальних банків, які не зацікавлені в дотриманні стандартів якісної банківської справи.

Дехто перестав вірити в нашу банківську систему та сподіватися на краще. Мені імпонують їхні песимістичні погляди. Дехто хоче повернутися до ери випуску «грінбеків» за часів президента Лінкольна30 або ж до Чиказького плану 1930-х, згідно з яким було пропоновано запровадити систему так званої вузької банківської справи31.

Дехто навіть хоче ліквідувати приватний випуск грошей! Мати державний випуск «не обтяжених боргом грошей»! Я симпатизую цьому32, однак проти занадто екстремальних пропозицій, навіть якщо підтримую мету. Такі пропозиції ґрунтуються на фундаментальному нерозумінні нашої монетарної системи.

Це система державних грошей. Наша валюта — це зобов’язання держави, або IOU, яке погашається, коли ми виконуємо наші зобов’язання зі сплати податків та інших платежів на користь держави. Фраза «не обтяжені боргом гроші» — по суті, позбавлена логіки або й хибна. Пам’ятайте, «будь-хто може створювати гроші», але «проблема в тому, щоб їх прийняли». Усі гроші — це IOU. Їх або витрачають, або дають у позику для подальшого обігу. Емітенти грошей мають приймати їх під час здійснення платежів33. Гроші приймають та використовують в обігу ті, хто здійснюватимуть такі платежі — напряму чи опосередковано — на користь емітентів грошей.

У розвинених країнах економіки вже цілком монетизовані. Значна (певно, більша) частина