Читати книгу - "Ледащиця, Марко Вовчок"

— Куди йдеш? Вернись!

Завернула, привела до хати, і цілісінький вечір просиділа Настя у кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши. І вже так пішлося: аби мати не догледіла — дочка втече. Як вже не просили, як не благали — нічого не сказала. Ми й слідком за нею слідкували, — іде вона, оглядається, а загледівши, що її доганяють, побіжить, як полетить на крилах: не дожене і молоде, не то що підбита мати або й я. Ані сліз, ані слів не чує, не вважає.

Як-то сумно було в нас у хаті! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слівця, було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матері або до дочки, — не зважуся, хіба тільки подивлюсь на їх.

Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хаті. Пани вже спать полягали, усе тихо.

Насті нема. Довгенько сиділи ми. Тільки й чути, як вітер у садку зіллям колисає та соловейко свище-щебече.

Коли знеобачка Настин регіт почувся. Аж ми іздригнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула двері з гуком, стала на порозі й сміється. В хаті каганець ледве-ледве світив. Стоїть вона така червона, очі горять! Стоїть і сміється.

Мати проти неї стала, дивиться. І от Настя почала… та так весело, що мені сумно-сумно:

— Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо? Хіба мене не пізнали? Се я… Мені весело…

Та ступила й захиталась… Боже мій! Світе мін! Се ж вона п'яна!

Хитаючись, прийшла до столу й сіла.

— Ну, моя матінко! Ізнайшла вже я чоловіка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вільні, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись… Хоч він тепереньки й зневажає мене і од людей мене не криє… та нехай! Я йому, матінко, дякую, я йому, матінко, низенько кланяюсь у самі ноги… Він бумагу мені напише… Пані не має права жодного на нас! У неї землі, мовляв, немає… Ми ж, моя матінко, козачого роду… Як-то нам застряти у неволі вічній… Ні, він нас визволить… І її визволить (на мене вже). Весело мені, як-то вже весело, мати моя рідна!.. А засмучуся — він грошей мені дасть… я горілки куплю… і зорі ясні в голові в мене світять!.. І так-то вона говорить і сміється, а Чайчиха тільки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…

Заснула Настя, на стіл схилившись… І каганець ізгас… Темна їх ніч покрила.

І з того часу щовечір вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то і вдень уп'ється. Постерегла й пані: гнівалась велико, соромила її і матір: «Ти — мати: чому не впиняєш?»

Замикали Настю — вона, було, таки втече; чи дверима, чи вікнами, а втече. Лає пані, б'є, а вона було:

— Нехай, нехай! Уп'юся — все забуду, весело буде!

Чого вже пані не робила! Було як ще твереза Настя, то пані умисне її перед столовниками соромить: «От дівка, от золото, от ледащиця!»

А Настя ніби й не чує. Сміються вони, і вона ще всміхнеться. Втомилася вже й пані сердившись: «Хоч удень же роби мені добре, ледащо! Нехай тобі всячина!»

Замикає, було, удень її, стереже, а ввечері тільки пустила, — вона й зникне до ночі.

Найшлася в Насті дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!

Як забачила його Настя: «Дитино моя! Лихо моє!» — застогнала і, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привітить, та підношу до неї тихенько.

— Бог… — кажу, — дитинку нам бог дав!

Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, і понуро… Дивиться, дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. «Горе, — каже, — горе да горе…».

Я й собі кажу: «Горе!» плачучи. Отак ми народженця привітали — сумом та плачем! І росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та квилить. А Настя стала більш іще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить до мене і дитину попестить, пожалує: «Дитино моя! Чому твій тато не прийде одвідати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Він і не спитає ніколи… А ти мене, янголятко, не клени». Отакі, було, слова промовляє, а сама до дитини всміхається і ладки їй б'є. Б'є ладки, — сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається… Як же твереза, то зроду не підійде до дитини, не гляне — біжить геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.

Одного разу, як не пустили Насті два дні, чи що, господи! Билась вона, кричала, наче її гарячим залізом пекли: «Ой, пустіть мене, пустіть! Або з мене голову здійміть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця вічная… Помилуйте мене, пустіть! Уп'юся я, своє лихо засиплю… А в тверезої — лихо обік мене сидить, лихо мені в вічі дивиться!»

А пані все не велить пускати та жалкується столовникам: «Які сі люди п'яниці!

Мабуть, вони вже іншу істоіу мають, не таку, як у нас… Гляньте — молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годі!.. Пхе! А дитя своє зовсім занедбала, — пропадає дитя».

А вони вже їй на те: «Страх! У цих людей ні сорому, ні совісті, ні душі десь немає!»

Да так і судять собі, смачненько вечеряючи або так бавлячись.

А дитинка тихо дійшла… одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати; входжу — у хаті темно, бо надворі нахмарило, далеко грім одгримує, вітерець заліг десь, тиша…

Входжу, дивлюсь, а дитинка