Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ледащиця, Марко Вовчок 📚 - Українською

Читати книгу - "Ледащиця, Марко Вовчок"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ледащиця" автора Марко Вовчок. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6
Перейти на сторінку:
веселі стемніли, і стала вона похмура, як її мати. VII

Якось пані пішла в гостину і нікого з столовників дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хаті, пішли до Насті. А Настя шила у паниному покої. Увійшли, а дівчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.

— Що тобі, Насте? — питаю.

А Чайчиха тільки глянула на дочку, нічого не сказала й сіла.

— Що тобі?

Настя мені в вікно показує, на улицю киває.

— Що там, голубко?

— Там люди! — покрикнула. — Живуть, ходять собі, на божий світ дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.

— О, пташко! — я вмовляти. — Хіба в їх горя немає, в тих людей!

— То що — горе? Я горя не боюся… Мені гірш: я не знаю ні горя, ні радощів; я мов камінь тут каменію!

Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пісня відома, — і головою не поведе.

Зітхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні та й каже:

— Сядьте ближченько, мамо! Погомоніть, тіточко, розговоріть мене.

Що тут мені їй говорити!

— Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матері, як ухопить її за руки:

— Мамо, мамо! Скажіть мені словечко, скажіть! Моя душа переболіла… моє серце схне!

— А що я тобі казатиму, дочко? — заговорила Чайчиха похмуро. — Поради нема! Коли тут хтось — шам, шам!

— Пані, - кажу, — пані!

А вона в двері.

VIII

— От, — крикне пані, - який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!

Бере сорочку в Насті, дивиться:

— Та ти й не шила, мабуть, нічого, га?

— У мене голова болить, — одказує Настя понуро.

— А гав ловити, то в тебе й не болить тоді голова?.. Ледащице! У матір удалася!

Може, й тобі на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..

А сама на порозі стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.

— Я її годую, я зодягаю, я її на світі держу, а воно, ледащо, мені робити не хоче!

— Може, собі роблю? — каже Настя, да так-то вже гірко каже тії слова. — Може, собі заробила що?

— Ти мені смієш так одвітувати? Я ще тебе не вчила! — та й стала її бити.

— Бийте, бийте, — покрикнула Настя, — та й за се кажіть дякувати!

— Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вік тобі лиха!

— Нехай буде!

Гляну я — пані у гніву, розгорілась. Гляну на дівчину — бліда, грізна, сама розпач гіркая! Гляну на Чайчиху — хмара хмарою!

Та, на наше щастя, столовники надійшли. Пані випхала тоді Настю за двері.

— От життя моє! — жалкується. — Яке ледащо, та й те грубить мені. А за що? Що не школено по-хазяйській, не бито, як у інших. О, мій татонько! — зиркав на мальованого князя, а в самої очі такі зробились, як у його, в самої така морщина між бровами. — Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня — княжна — мусить із тою негіддю поганитись, клопотатись!

А столовники їй:

— Та годі вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..

Життя наше, життя! Молодого віку робиш-робиш, а сам в убожестві, в ганибі, - і такеньки старість нахопиться… По чім вас, молоді літа, згадувати?..

IX

І вже в нас у хаті ні мови, ні говірки. Чутно з покоїв, як там сміються, говорять, жартують голосно.

Пані, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, іноді співає, - і все про якогось друга милого співає: «Чому друг не любить, забуває, чому не буває…» Себто свого пана згадує, чи що…

А в нас тихо. У печі палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло печі, як хмара, хибається, робить.

Убіжить, було, сусідочка-дівчина до Насті:

— Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо… Чого така смутна? Коли вже тебе пані не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вільна, то собі й погуляй, надолужи, що втеряла!

— Не надолужу, сестрице, не надолужу! — скаже гірко так, аж та, весела щебетушечка, голівку схилить, зітхне і змовкне.

Коли ее так уже почалося: як вечір, то й нема Насті. І так було не два, не три вечори.

Одного вечора ми й спати полягали — її нема. Удень її не бачили: робила при панії, а ввечері знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає дочки. І я собі не сплю: сумно мені такеньки, мати божа! І от іде вона вже вночі, вже зорі поперед нею мерхнуть. Іде вона, а мати стріча й питає:

— Де була, дочко?

А голос у самої, як струна перебита…

— Не питай мене, моя мати! Не питай! — одкаже їй Настя. І задзвеніли слова її по хаті, як плач… І почне Чайчиха:

— Що се ти робиш, дочко? Що ти собі задумала? Чи не на мою голову безталанну?

А дочка лягла; лежить — німа, мов убита.

— Де ти була? Де ти була, дочко? Ні просьби, ні грозьби не чує — німа.

Х

На другий день увечері Чайчиха біля воріт зажидає. Вибігла дочка, вона її

1 2 3 4 5 6
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ледащиця, Марко Вовчок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ледащиця, Марко Вовчок"