Читати книгу - "Ледащиця, Марко Вовчок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Було надвечір одробимось, пані куди в гостину піде, — сидимо коло воріт. То з тим перемовимо, то з другим, — спитаємо, привітаємо, а Чайчиха мовчки сидить.
Настя щебече з сусідчиною дівчиною. Жила проти нас міщаночка. Сирітка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дівчина була! Очі в неї були ясні, коси довгі, великі, чорнорусі, а личко — як яблучко. Було, як не побачиш, весела собі, щебетлива, і голосочок був у неї — наче струмочок прудко біжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рідні — все, було, вкупці. Діла небагато в Насті: ще тоді вона тільки з дітей виходила; от собі й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.
— Горпино! — кажу, — чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселіш вам було б…
— Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дійде.
— А на мене, — говорю, — то я б із малою дитиною розмовляла. Нехай мені спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу…
— А дитина то п'ятому, десятому оповіщатиме, яке ваше горе… На те воно молоде в бога!
— Що ж! — кажу;- добрий чоловік пожалкує!..
На те мені Чайчиха нічого не відказала.
А дівчина в неї була хороша, як квітка. І така вона була якась палка, чующа…
Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела — що то за жарти, що в неї за пісні, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очі! Там були такі, що й без мови говорять. От інше то поплаче собі тихенько, зітхне, та й годі; а весело — всміхнеться. Ні, воно було у горі, то сльози виплаче, у радощах — сміх висміє. Що спочує, то з самої душі, з самого серця, щирого, киплячого… От і росла вона, і виростала.
IVА Чайчиха щодалі, усе вона хмурніша — от мов хмара чорна. І замічати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечері пізно якісь до неї люди приходять, і довго вона з ними говорить. Я собі мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня — бачу, іде у двір чи москаль, чи хто його зна, — з червоним коміром, такий пикатий, усатий, і питає, чи дома пані. От я кажу: «дома», а сама — зирк: Горпина стоїть на хатньому порозі біла як хустка і проводить того москаля очима. Я аж злякалась.
До неї: «Що вам, Горпино?» Вона тільки мені рукою махнула.
Оддав той москаль бумагу якусь панії. Вона ж, як прочитала, розгнівалась, стривожилась. Написала щось і дала тому москалеві. Він поніс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, і стали вони удвох із панією радитись. Пані так і сипле словами, і хусточкою очі обітре, і руками сплесне. Дала йому гроші. А він усе слухав, брови піднімаючи та по кріслечку нігтями стукаючи. Гроші взяв і, сховавши в кишеню: «Не бійтесь, — каже, — нічого не бійтесь!» Пані йому дякує, до воріт проводить і там дякує. Приходжу я та й розказую Горпині.
— Що се таке?
А вона тільки зуби зціпила та простогнала ніби: «Знала я, знала!»
Я нічого не розумію. А тут приходять якісь судовії два панки.
Веліли Горпині стати перед себе, а самі сіли.
Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
— Ти, молодице, вільності шукаєш?
А вона:
— Я.
— Попадешся у біду, дурна! Лучче служи своїй панії та роби.
Вона мовчить.
— Чуєш? Розумієш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напасті на себе! Почуємо іще — негарно буде!
Та й пішли.
Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї — не вимовлю. Сіла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить — як замерла! І Настя тут стоїть; задумалась і на лиці міниться.
VГосподи, як вже сварилась пані на Горпину! І на очі її не пускала тижнів ізо два. А Настя мені якось і каже:
— Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона мені, маленькій, було, розказує про наших батьків вільних, та й сама волі забажала!
Веселіша вона тоді була, — каже, а сама задумалася, зажурилася, — не така, як тепер… Розказує, було, мені прядучи казки, як наші батьки вільними козаками по Дніпру жили, і пісень гарних про ту старовину співала.
А я їй говорю:
— То чого ж се ти й собі, Настусю, усе думаєш?
— Та все мені, - каже, — давня воля сниться, чогось мені невпокійно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… І думки мої мішаються, і сон мене не бере; а засну — все сниться, що на волі!..
VIА Настя вже шістнадцятий рочок починає. Пані гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась — на свою голову: пані зраділа та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: «Маю тут сусідку-молодицю; вона гарно шиє», та й дасть Насті пошити. І добрі гроші вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселі дівочі, ще б молоденькій порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побігати, любих речей, проти місяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Інша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скільки вона сліз вилила, боже мій, світе мій! Станула як віск. Ясні очі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ледащиця, Марко Вовчок», після закриття браузера.