Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

– Четверта дружина?! І це говориш мені ти! Мамо! Ти, яка народилася в краю, де дівчата самі сватаються до хлопців… Це ж ти розповідала мені про те, які вільні в Україні жінки, горді, незалежні від чоловіків…

– Але їм і працювати доводиться на рівні з чоловіками! – несподівано різко заперечила Фатьма, ніби прокидаючись від сну. – Ти оточена служницями, рабинями, які слідкують за кожним помахом твоєї руки, задовольняють кожну твою примху. Ти ніколи не знала, що таке заробляти на власний шматок хліба, ніколи не відчувала справжнього голоду чи холоду! Я люблю ті місця, де я народилась, – пом’якшала раптом вона, – зелені ліси, яких я не бачу тут, золотисті поля, усміхнених людей… О, така поезія! Але тут я – Ханим, мати спадкоємця великого бея, а ким, ким я була би зараз в Україні?

Аліє стисла пальці так, що нігті знову боляче впилися в долоні. Але вона не помічала болю.

– Я завжди думала, ти хочеш повернутися додому…

– Я давно спустилася з небес на землю, люба моя Алієчко. Та і… немає до кого повертатись.

– Ти мені так ніколи й не розповідала про своє життя…

– Бо ніц нема чого розповідати! – раптом відрізала Фатьма. – Один монастир.

Дівчина повільно встала.

– На добраніч, – кинула вона матері, залишаючи її покої, і похмуро попленталась до своєї кімнати.

У дитинстві Аліє не боялась нічого. Певно, успадкувала батьківський характер. Не боялася морозів, які зрідка, але залітали в ці краї, бігаючи по гарему босоніж увесь рік. Не боялася павуків, які так і пильнували, щоб сплести павутиння над її ліжечком. Не боялася заговорювати з чужими людьми, і більш того, ніколи не боялася свого тата, від одного імені якого тремтіла вся Кафа. Вона ніколи не боялася бути замкненою в чужому гаремі й змушеною підкорятися єдиному своєму господарю – чоловікові. Не боялася, бо ніколи не могла повірити, що таке коли-небудь станеться.

Зараз, скрутившись калачиком на шовковій постелі, Аліє відчувала тисячі холодних мурашок, які бігали по руках і ногах.

Не боїться смерті той, хто про неї не думає, або певен, що Аллах змилостивиться та забере до себе. Аліє ж почала думати, й уперше в житті вона по-справжньому злякалась. Опинитися в чотирьох стінах чужого сералю – хіба це не рівноцінно смерті? І чи врятує там її Аллах?

Зрозуміло, дочку бея змалечку готували до думки, що колись вона стане дружиною знатного вельможі, залишить рідний дім, а можливо, і рідне місто… То чому зараз було особливо важко з цим змиритися? Слова, які колись геть не мали ваги, тепер набули значення. І чому їй так небайдужа доля Лукаша, якого вона навіть і розгледіти не зуміла?

Сон ніяк не йшов. Аромати жасмину та дикої троянди, що долинали з відчиненого в сад вікна, наповнювали кімнату. Це був запах юності та любощів, який не раз підбурював шукачів пригод і не давав закоханим спати ночами.

Аліє підвелася. Небувала раніше думка промайнула в її голові. Вона запалила свічку та кинулася до скриньки, у якій під замком лежав найцінніший скарб – дивом збережений хрестик її матері, подарований їй ще в підлітковому віці. Аліє колись нанизала його на срібний ланцюжок, віддавши таким чином шану позеленілому від часу мідному розп’яттю. Відтепер на цьому ланцюжку висіло вже два хрестики.

– Зейнеб! – гукнула служницю вона, прочиняючи двері. – Зейнеб, розплети мої коси!

Особиста служниця була в дочки бея змалечку. Спершу – покірна літня черкеска, потім норовлива, але вправна полька, а кілька тижнів тому бей подарував дочці ще одну рабиню – родом із Русі. У гаремі, коли жінка зреклася своєї віри, їй дали нове ім’я – Зейнеб.

– Зейнеб! Ти що, не чуєш? Прочисть нарешті вуха!

– Пробач, панночко, – залепетала Зейнеб, відкладаючи своє шиття. – Я задумалась.

– І про що ж ти думала?

– Це не важливо, Аліє Ханим…

Зейнеб, висока білявка з великими, широко розкритими, мов у телички, очима, взялась розплітати тоненькі косички, у які було заплетене волосся Аліє. Від них на брунатному волоссі татарки залишалися дрібні хвильки, як це іноді буває на морі. Дочка бея поглядала то на себе, то на служницю в коштовне люстерко, привезене батьком з Венеції, напружено щось обмірковуючи.

– Не треба так супитися, панночко, бо дочасно з’являться зморшки… – лагідно сказала Зейнеб, погладжуючи по голові Аліє. – Панночка така гарна.

Вони дивилися одна на одну в свічадо – невелика тендітна татарка, із круглим обличчям, високими вольовими вилицями й ледь розкосими очима, у яких поблискували войовничі іскри, і вища від неї на голову грудаста русинка, яка ніколи в житті не сміла нікому заперечити, маючи звичку часто-часто опускати очі долі.

– А скажи-но, я схожа на русинку? – запитала Аліє не зводячи з Зейнеб погляду.

– Дуже! Панночка дуже схожа на матір! Та й нині в племені роксолан, як ви нас називаєте, у дітей частенько зустрічаються розкосі очі й маленький зріст…

Аліє насупилася ще більше й спитала:

– А тебе як звали на батьківщині?

– Мариною звали, – усміхнулась служниця, ніяковіючи й укриваючись рум’янцем від несподіваного запитання.

– Мою маму звали Христиною… Тільки тепер вона вже майже не згадує дім. А раніше мама хотіла, щоб і я виросла русинкою, а не татаркою. Учила мене всьому: звичаям, іграм, пісням… Щоправда, про мамине життя я не знаю майже нічого, лишень що вона жила при Густинському монастирі… Марино, а ти… ти би хотіла повернутися додому? – раптом збуджено запитала Аліє, хапаючи служницю за руки.

– Понад усе на світі! – не розмірковуючи й миті, вигукнула Марина, аж раптом схаменулася, прикривши рукою рот. – Тобто… мені тут добре… з вами…

– Не криви душею, – обірвала її незграбні спроби підлеститись Аліє. – У тебе ж там залишились батьки, може, і коханий…

Служниця кивнула.

– Лише батьки… Коханого, Панасика мого, вбили татари, коли налетіли на наше село…

Тепер Аліє опустила очі долі, та за мить посміхнулася й по-змовницькому підморгнула.

– А якби я запропонувала тобі… – татарка перейшла на шепіт і проговорила Марині на самісіньке вухо, – тікати зі мною до України?

– Панночка… насміхається наді мною?

Аліє