Читати книгу - "Олив'яний перстень, Степан Васильович Васильченко"

— Хлопці, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса, Бондарівнина! — засміявся він. Кость лежав боком — перекинувся. Швидко:

— Де? Де?

- І справді — таки коса!

- І таки Настина!

Аж посідали. Попідіймали голови.

— О, гляньте — ніби й обличчя її ховається в косах.

— Дивіться! І як воно таке робиться!

— Знаєте що? — вигадував Ліщина. — Це ми десь, певне, вже близько від них, то це вона вилетіла нам назустріч.

— Кликати вечеряти! Галушок гарячих їсти! Ставало весело. Ніби аж запахло гарячими галушками.

А шовкова хвиляста коса ще пишніше розпускала в небі ті золотаві кучері, що аж сяють на краєчках, ховала в собі зажмурене жартовливе лице і помалу-помалу пливла над хлопцями, щоб гаразд могли розгледіти її мандрівники та тлі тихої ночі.

— Насте, г-о-ов! — гукнув до неба Вітя.

— … асте-о-ов! — одгукнулось у сусідньому гайку.

— Чи варила на вечерю галушки?

— … алушки… и… и…

- Єй-бо, мені здається, що ми десь уже близько, — запевняв Кость.

Справді, було вже близько. Ближче навіть, ніж думали. Складали план, щоб спершу зайти в Лубни, а звідти вже, розпитавшись, у Липовий Кут. Коли ж другого дня зайшли в село й розпиталися, виявилось, що можна було йти в Кут навпростець, не заходячи в Лубни. Всього верст за двадцять. Де та й сила взялася. Аж пританцьовували і про виразки позабували.

У полі вже почалися жнива. Ідуть мандрованці та все у женців питають, та все питають, чи далеко ще до Кута.

Їм охоче одповідають:

— Верстов дванадцять… Верстов сім…

А наостанку:

— Ось же й він! Бачите, з яру липи виглядають: отож вам і Липовий Кут. А вам кого там треба?

Поблизу зацікавлених стає більше — поставали, дивляться: що воно, мовляв, за люди?

Аж ось од могили, що гонів двоє од дороги, зірвався чогось із гурту женців один дядько в білій сорочці. Кинувши граблі, він жене до їх навпростець через стерню що є духу.

— Чого це він?

А дядько летить, аж спотикається, — махає рукою, сміється, ближче… ближче…

— Та це ж Василь! — не своїм голосом, забувши про людей, крикнув Кость.

— Го-го-го! — луна покотилась за гони.

То справді летів той самий Василь Бондар. Засмажений, м'язистий, в полотняній широкій сорочці він таки скидався тепер на доброго дядька.

— Валя! Кость! Вітя! — розставляє він широченно руки, мов їх усіх хоче обійняти. Вітається гаряче, у вічі зазирає.

— Та невже це ви? Так ніби це сон. Ну й молодці — от молодці, так молодці!

Приглядається до кожного обличчя: змарніле, засмажене, полуплене, білі плями на них, як лишаї, губи потріскані, ноги у виразках.

- Єй-бо, аж не віриться, — протирає очі Валя. — Ану щипни мене, Вітю, чи це я не сплю?

Стоять, регочуться. Цілим табуном звернули із шляху на стерню.

Василь розповідає нашвидку, як їх упізнали:

— Побачили перші мати: кажуть: «Це якісь здалека ідуть люди». А Настя подивилась та й каже мені: «Знаєш, Василю, на кого скидається отой малий?» А я кажу: «На кого?» — «На Валю, — каже, — на Ліщину: і картуз насупив на очі, і плече вгору підіймає». Мені так і вдарило в голову: це ж вони до нас у гості.

Прийшли на ниву.

Стоять двоє коло нев'язаних снопів: одна старіша, висока, струнка, в очіпку. Енергійне обличчя, сірі очі у чорних віночках — мати. Друга з такими ж очима, в жовтій хустці, опустила соромливо униз вії, зашарілась, як мак, швиденько перебирає якесь стебло в в руці — Настя.

Мати пильно і привітно дивилась назустріч хлопцям і ще здаля хитала жалісно головою; такі вони були марні, обшарпані та чорні. Очі та зуби тільки й блищали.

Поздоровкались.

— Приймаєте нас, тьотю, на жнива? Це ми прийшли до вас учитись працювати. Сміється:

— Та й добре ж. То це ви аж із самого Києва пішки?

— Пішки.

— Нічого, добрі козаки.

Перегодя.

— Ну, козаки, сідайте ж ви під копою та спочиньте з дороги, а ми, діти, будемо кінчати, бо сонечко не стоїть.

Всі троє взялись до роботи. Проте хлопцям не сиділось, ті жнуть та в'яжуть, аж шумить, а ті поміж ними крутяться. Між роботою — гомін: «А як там Сусанна?» — «А що робить Серьога? І досі „ха-лод-ной во-ди“ вигукує по Києву?» Сусіди раз у раз позирають на Бондаришину ниву: угадують, хто такий, чого.

Мимо вузенькою дорогою рипить, як стара реля, благенький візок з горою снопів, поруч широченно ступає дід. Він ще здаля кидає погляд на нових людей. Спинив конячку, висякав носа, пішов од воза стернею до гурту. Підходить.

Босий, худорлявий, голова сива, борода сива, брови густі, чорні, суворі. Очі, як у молодого; з-під густих брів жевріє жарт:

— З Києва? Я так і знав. А чи умієте робити, хлопці? Чи косить та жать будете? Робили коли в полі, чи, мо, й серпа в руках не держали?

— Як прийдуть до вас, діду Маркіяне, найматися, тоді будете питати, — одказала за хлопців Бондариха. Дід зразу пом'якшав.

— Та я нічого, я тільки так…

І справді, хлопці незабаром побачили, що дід жартує: очі сяяли вже миролюбно й весело. Почав розпитувати:

— А що там нового в Києві? Що пишуть у газетах? Як вам Чемберлен? Ліга націй? — чеше й не спіткнеться. — А чи правда, що вже вигадали машину, що погоду вгадує?..

І далі:

— Правду каже Тарас Шевченко: «Якби ви вчились так, як треба…» — продекламував до речі вірші,