Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

Не менш показово, що й ім'я Крішни досить рясно відбите в запорозьких козаків. За тим же «Реєстром» у різних сотнях Черкаського полку служили два Івани Крішненки, а сотником Переяславського полку був Богдан Кришненко (РВЗ, 64, 72, 333). Крішна мав ще одне ім'я — Гопал, Гопала, а козаки з прізвищами Гупал, Гупало, Гупалов, Гупаленко фіксуються у Брацлавському, Кальницькому, Кропивнянському, Миргородському, Полтавському, Уманському, Черкаському полках (РВЗ, 84, 227, 240, 278, 281, 350, 388,).

Вже ці дані засвідчують, що предки запорозьких козаків поклонялися Крішні і Балвірові. А що це за божества, прояснює один індійський міф. Він мовить, що сонячний бог Вішну, захисник землі і людей, висмикнув із голови дві волосини — чорну й білу — і помістив їх у Девакі й Рохіні — двох дружин Васудеви, батька обох братів. Невдовзі Девакі народила чорного хлопчика — Крішну, а Рохіні — білого, Балвіра. З чого виходить, що Крішна — Чорнобог, а Балвір — Білобог, Крішна — воїнське, а Балвір — землеробське божество. А Чорнобог та Білобог знайомі українській міфології. Причому поклоніння їм в українців відбилося не лише на іменному й прізвищевому рівні, а й на топонімному й гідронімному. Саме ім'я Крішна з санскриту означає «Чорний», а в тих же запорозьких козаків побутували імена Черня, Чорниш, Чорнята, Чернега, які дали цілу низку похідних від них сучасних українських прізвищ. З іншого боку, козаки мали й імена Білан, Білаш, Біляк, які й собі стали основою для багатьох українських прізвищ.

Цікава статистика поширення прізвищ «Білий» та «Чорний» серед запорозьких козаків за «Реєстром» 1649 року. «Реєстр», як відомо, охоплює 16 козацьких полків, і в цих полках прізвище «Білий» зафіксоване 34 рази, тоді як прізвище «Чорний» — 98, тобто втричі більше. Прізвище «Білий» узагалі відсутнє в чотирьох полках (Київському, Корсунському, Миргородському та Ніжинському), зате прізвище «Чорний» наявне в усіх 16 полках. Причому помітно більша поширеність прізвищ «Чорний» на південний схід від Києва. Так, у Миргородському полку маємо 17 прізвищ «Чорний» і жодного — «Білий», у Полтавському — 12 прізвищ «Чорний» і лише 2 — «Білий». А якщо сюди долучити <12> відповідно 13 та 7 прізвищ «Чорний» із сусідніх Чигиринського й Кропивнянського полків, то ці чотири полки матимуть прізвищ «Чорний» рівно стільки, скільки й решта 12 полків «Реєстру», тобто 49.

Це, поза сумнівом, свідчить, що предки запорозьких козаків відчутно більше поклонялися Чорнобогові-Крішні, аніж Білобогові-Балвіру. Що й зрозуміло, адже Чорнобог — воїнське божество, а Білобог — землеробське. А запорожців якраз і можна вважати професійними воїнами.

Водночас ці факти засвідчують, що козаки мали прізвища «Чорний» та «Білий» не через свою чорнявість чи русявість, а через те, що їхні предки поклонялися Чорнобогові та Білобогові.

Зі сказаного випливає іще один важливий висновок.

Наявність компонента — вір у іменах Балвір, Сувір та етнонімі сувіри, а також вживання епітета Вір — «Герой» щодо Крішни дозволяє припустити, що індійські сувіри поклонялися Крішні та Балвіру. І це справді так — індійські джерела недвозначно відзначають це. Слід гадати, що ця властивість була властива й таманським сіндам-сувірам, спорідненим із індійськими сіндами-сувірами. Але цим обом божествам поклонялись і давні українці, отже, й слов'янські сівери, ще одним підтвердженням чого, окрім усього іншого, є надзвичайна насиченість північно-східного ареалу України назвами на Черн-, Чорн-, Біл-, Красн-, Ворон- тощо. Того самого ареалу, де літописні джерела якраз і застають сіверів-сіверян.

Таким чином, між індійськими сувірами й українськими сіверами констатується не лише етимологічна тотожність самих етнонімів, а й неабияка світоглядна, релігійна подібність. Ця спорідненість, судячи з усього, ще добре відчувалася за Київської Русі, тому недаремно саме чернігівські князі сідали на престол у Тмутораканському князівстві, а сіверського князя Ігоря так вабила далека й загадкова Тмуторакань біля Керченської протоки. Князя Ігоря, певно, кликали туди й предківські святині. Адже саме біля теперішньої Тамані, колишної Тмуторакані (до речі, Тмутораканей у різних ареалах України близько десятка, серед них і на Чернігівщині) ще до ХVІІІ століття височіли величезні статуї, які, поза сумнівом, відігравали неабияку роль у віруваннях місцевого населення — сіндів-сувірів-сіверів. Бо хоча «Слово о полку Ігоревім» і написане в ХІІ ст., у ньому фігурують язичницькі божества, винятково близькі до божеств індійського пантеону. Принагідно зазначимо, що божества Вишень і Кришень, у яких неважко впізнати Вішну й Крішну, а також Індра, Сур'я, Яма, Тваштар та інші згадуються у «Велесовій книзі», створеній у ІХ ст. волхвами. І ніде, жодного разу автор цієї пам'ятки бодай словом не прохопився, що це якісь чужі для слов'ян божества. Навпаки, вони для автора рідні, свої.

Загадкова Мокоша у Володимировому язичницькому пантеоні то<13>тожна індійській Махеші — «Великій Богині», дружині Шіви-Рудри, якого грецька традиція називає Діонісом і який під іменем Влеса (Велеса) стояв на Подолі, на березі Почайни. Ще Геродот у V ст. до н. е. мовить, що будини кожного третього року справляють у своїй столиці Гелоні діонісії, тобто свято на честь Шіви-Діоніса. А будини — давні насельники України. Тож імовірно, що серед статуй біля Тмуторакані були й зображення Вішну, Крішни, Балвіра та Шіви. Принаймні таке припущення підтверджують знахідки з іменами Шіви неподалік, датовані II–III ст. (в Одесі та в Білгород-Дністровському).

Схоже, можна з'ясувати ще одне вкрай важливе й принципове питання: чи знав Геродот сіверів-сувірів і чи відбив він їхню назву в своїй знаменитій «Історії»?

Гадаємо, на це можна відповісти ствердно: так, знав і відбив у своїй праці, причому досить рясно. Тільки треба зважити, що великий галікарнасець передавав звучання негрецького етноніма засобами тогочасної грецької мови, а вона не всі звуки могла передавати адекватно. Там, де в слов'янських, германських чи індійських мовах маємо с, ш — у грецькій, як правило, к. Наприклад, укр. слава та санскр. шравас — гр. клеос, рос. сердце — гр. кардіа, санскр. даша — гр. дека «десять». Етнонім келтой — грецькою «кельти» — англійською звучить селтс.

З іншого боку, іномовне в грецька мова часто-густо передає через м. Найбільш відомий і частий приклад, що наводиться на доказ цього, — це передача візантійським імператором та істориком Х століття Костянтином Багрянородним слов'янської назви Новгород як Немогардас. Цей приклад, хоч він досить пізній, ілюструє і цю особливість грецької