Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"

Хлопець же так необережно гепнувся на цей килим, ніби й гадки не мав, куди сідає. Втім, може, й справді не мав…

Я зайняв трофейне крісло. Декілька секунд я мовчки вивчав його, він — мене. Він витріщався на мене зовсім не вороже, з безпосередньою, дитячою навіть цікавістю, але було в його погляді щось таке, від чого хотілося підхопитися та врізати по мордяці. Щось неприємне й гостре.

— Він німий? — поцікавився я у шефа.

Не подобався він мені. На якомусь підсвідомому, інстинктивному рівні не подобався. А ще дужче не подобалося те, що мене просто таки оточили дітьми. Спочатку якась шифрована дівчинка, тепер — цей мовчазний хлопчик… І найбільше мені не подобалося, що я геть нічого не розумів у тому, що відбувається.

Жарох на мене навіть не глянув. Витримав невеличку паузу, вибив і знову набив люльку, розкурив, тоді, нарешті, обернувся до мене й спитав:

— Матеріали вивчив?

— Лист? Лист я вивчив дослівно.

— А інші матеріали?

— Жароху, твоя схильність до драматизму часом лякає.

Навіщо питати? Ти прекрасно знаєш, що інших матеріалів немає.

— Молодець. Отже, ваше завдання — ці матеріали створити. Увійти з об’єктом у контакт і зібрати якомога більше інформації. Деталі тобі розповість Макс. Питання?

— Так. Хто це? — я кивнув на хлопця.

— Здається, я вже відрекомендував вас.

— О’кей, перефразую питання: звідки воно?

— Санаторій, — коротко повідомив Жарох.

— Ах, Санато-орій, — сказав я спрокволу й поглянув на хлопця, — ну, ясно! Мої вітання Доктору Зло.

А мав би вже й звикнути — коли навколо відбувається щось неадекватне, одразу шерше Доктора Зло з його триклятим Санаторієм.

Санаторій — він же Об’єкт 27 — один із надсекретних відділів нашої й без того надто засекреченої Контори, який займається усілякою надприродною фігнею, як то виховання екстрасенсів і медіумів, полювання на зелених чоловічків і чортів, вивчення природи сновидінь і марень тощо. Коротше кажучи, працюють не покладаючи рук на благо Батьківщини.

Не знаю, кого і як Док (моєю мовою — Доктор Зло) надурив чи загіпнотизував, але кошти на утримання Санаторію надходили йому досить серйозні, чого ніяк не можна було сказати про роботу, якою він там займався, зокрема — про результати цієї роботи.

Макс злегка посміхнувся мені й кивнув.

— Німий екстрасенс! — із захватом прокоментував я.

— Дене, — докірливо поглянув на мене Жарох. Так поглянув, що я аж злякався: раптом хлопчина дійсно німий?

— Добре-добре, — я підняв руки, — пробачте. Ще питання можна?

— Тільки по суті, — застеріг Жарох.

— По об’єкту. Ким її вважаємо?

— Потенційною загрозою.

— Загрозою кому?

— Людству.

— То я не помилився! — зрадів я. — Ми таки рятуватимемо світ! Дайте здогадаюся — загрозу цю виявив наш юний екстрасенс! Так?

— Так, — Жарох витяг з рота люльку, відкинувся у кріслі та запитально поглянув на мене. «Ти маєш щось проти?» — промовляв цей погляд.

Чи маю я щось проти? Ні! Звісно ж, ні! Я просто відчуваю, що мене списують з рахунків. Що замість нормальної роботи мені доручають цю дитячу маячню. У нас в Конторі не буває пенсій. У нас замість пенсій дають роботу, яка після всіх тих справ, якими займався раніше, здається відпусткою.

Ні, я нічого не маю проти. Я відчуваю себе використаним презервативом на смітнику. Мій час дії сплив. Термін зберігання закінчився.

— Дене, — раптом озвався Макс, — це дуже серйозно.

О так, юначе. Для вас це, певно, справа життя та смерті. Ви все ще збираєтеся рятувати людство. До вас іще не дійшло, що людству ви потрібні, як собаці п’ята лапа.

— Ай, — сказав я, — Жароху, волохата людина розмовляє.

— Дене, ти навіть не уявляєш, наскільки це серйозно, — здається, Макс уже навчився у Жароха ігнорувати мене. Й одразу ж, природно, без будь-яких мансів перейшов на «ти».

Дитина-індиго…

— Та годі тобі! — відмахнувся я. — Що я, по-твоєму,

«Омена» не дивився? Знайдемо дівчисько, побризкаємо святою водою, скрутимо, швиденько заріжемо десь у церкві та й усе.

— Та ні! — дитина-індиго почала нервуватися. У Санаторії всі такі емоційні? Тоді його тим більше давно вже час закривати на фіг. — У тому-то й річ, що ні! Ми не знаємо, хто вона! Ми не вбиватимемо, доки не зрозуміємо!

— Ясно, — я знизав плечима, — і не треба так кричати, я не глухий. Жароху, можна особисте питання?

— Останнє на сьогодні, я сподіваюся?

— Так. Чому я?

Дуже мені кортіло почути від нього правду. Дуже кортіло почути: тому що ми тебе списуємо, Джокере, втім, який ти тепер Джокер?

Жарох помовчав, намагаючись, видно, знайти більш-менш увічливу відповідь. Почухав носа. Ще помовчав. Нарешті видав:

— Санаторій уже мав справу з аналогічним випадком. Тоді вони не впоралися. Двоє, що працювали з об’єктом, зникли.

Досі невідомо, де вони. Об’єкт було знищено нібито вибухом газу. При цьому постраждали ще дев’ятеро осіб.

— Ламери, — не втримався від коментарю я.

— Можливо, — легко згодився шеф, — а може, це й направду надто серйозно… Коротше кажучи, цього разу вони хочуть все зробити чітко й без лаж. Вони попросили надати їм найкращого. Я обрав тебе.

Що ж, із такою локшиною