Читати книгу - "Сатира, Олександр Олесь"

Вже щебече соловейко,

Ти ж сидиш, як в печінках,

У Парижі, наш Панейко!

Вже з березових гілок

Опустились вниз сережки,

Вже плете віденський блок

Самостійницькі мережки.

На чужинців вже ідуть

І Чернігів, і Полтава,

Дзвони бубнами гудуть,

І лунає знову: «Слава!»

Вже у Києві большак

Вибирає шлях додому,

Вже з сльозами на очах

Ждуть жидівського погрому.

Вже лунає на полях:

«До останку, до загину!

Хай поляжемо в боях,

А збудуєм Україну.

Душу, тіло віддамо

За соборну, незалежну,

Морем скрізь розіллємо

Волю справжню, необмежну!»

Вже красуються квітки,

Вже щебече соловейко,

Ти ж попав у печінки

І сидиш у них, Панейко.

1919

Орієнтуймося! Спасибі!

Але на кого? - докажіть!

Чи легко це зробити рибі,

Коли на березі лежить?

Орієнтація шість років

Була у мене на царя,

Страшний для мене був Набоків,

Вже не кажу про Носаря.

Пізніш папашу Мілюкова

Я, наче батька, полюбив,

Хоча до нього від Гучкова

Я колосальний крок зробив.

Аж - революція! Керенський

І чорт, й диявол-більшовик,

І все, чого язик рутенський

Казати голосно не звик.

А далі, знаєте,- Антанта...

І німці... врешті хто кого?!

Назвіть ви лицаря-гіганта...

Тепер би й я назвав його.

Від німців... став в Париж писати

І до Денікіна пішов.

Поніс йому кріси, гармати,

Віддав народу честь і кров.

Тепер Денікіна немає,

Юденич впав, Колчак в петлі,-

Орієнтація зникає

І берег рідної землі.

Сиджу то тут, то в Бухаресті,

Виношу тисячі негод...

Орієнтуюся, нарешті,

Востаннє вже, на свій народ!

1919

Скільки політиків різних пород!

Скільки політиків! Бідний народ.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кожний отаман або кандидат!

Чуха потилицю добрий наш сват…

Ось де недоленька, ось де біда,

Преться в політики миша руда!

Тільки «аз-буки» хто-небудь утне,

Духом Жореса від його вже тхне!

Каже: «Спасу, доведу тільки я…»

Глянеш - нікчемне, дурне, як теля.

А на Вкраїні гарячі часи,

Треба і сили, і рук до коси,

Треба в’язати убогі снопи,

Треба орати гулящі степи…

Місто порожнє. Умерло життя,

Всюди на вулицях повно сміття.

От би вагонів хоч п’ять із біди

Наших «лойд-джорджів» послати туди.

Кожному дати мітлу чи косу...

Ти ж говорив: Україну спасу...

Маєш нагоду... мети і коси,

Край свій мітлою й косою спаси

Колись тобі сорочку вишивали

Боями вславлені борці,

Тепер цивільні перебрали

Тобі ще вишити й штанці.

Ах, скільки фарб цвіте, співає!

Червоні, чорні, голубі...

І тільки жовтої немає.

Додай! Пораджу я тобі!

Республіканство, монархізм,

Капіталізм чи комунізм?

Звичайно, вовкові - м’ясце,

Вівці - сінце.

Але питання виникає,

Коли вовка й вівці немає,

Що краще буде для свині?!

Скажіть мені.

Чи не мати для нас і для всіх УНР?

Монархіст ти чи лівий есер,

Друг чи ворог ти - міра одна...

І стоїть УНР, як корова дурна.

Пішла в письменники блоха,

Щотижня плигає, кусає,

Така уїдлива, лиха,

Що й рідну матір не минає.

Чому ж, скажіть мені, скажіть,

Дехто назустріч їй біжить,

Здалека шапочку здіймає

І про здоров’ячко питає?

Це ти, свинопасе Панасе,

З Шекспіром сидиш на Парнасі?!

Дивіться, їй-богу, Панас

Попав на Парнас!

Куди ти заліз, емігранте?!

Там Шіллер, там Гете і Данте.

Чи сором ти втратив уже?!

Тікай! Беранже!

А він, як глухий, і не чує,

З Шекспіром, з Байроном жартує

І кожного кличе на ти -

Мов куми-свати…

А збоку, де паслися коні,

Кричала свиня на припоні,

Її і давило, й пекло

На спині сідло.

Шевченко питає Панаса:

Так ти, дорогий, без Пегаса?!

Так ти, дорогий, на свині?!

Їй-богу! Та ні!..

Сміялися всі до знесили,

Крик, галас, гармидер зчинили.

Почув і прийшов поліцай:

Зирк! «Фендрик» 5 Г...

С... С! Сичиш ти, а не пишеш.

Сичиш... але ти не змія:

Таке писати свинство може

Хіба лише свиня.

Я ніколи не був шантажистом,

Паразитом, хвальком, брехуном,

Ні старим, ні малим журналістом,

Що роздовбує смітник пером.

Я з потворами тільки змагався

І лишився самотнім в борні,

І за плац, де я кров’ю вмивався,

Доведеться платити мені.