Читати книгу - "Сатира, Олександр Олесь"

Він більш не зміг між людьми бути

І, знявши руки до краси,

Немов від чаду і отрути

Утік на волю, у ліси.

Він дихав чистою красою,

Малину, зілля якесь їв,

Вмивався ранньою росою

І спав під захистом кущів

Про його люде говорили:

«Пустельник молиться за нас».

Попи в церквах йому кадили:

«Услиші, праведнику, глас!»

А він все далі в ліс ховався,

Тремтів і повзав, наче гад,

Весь вік він крав і враз прокрався,

Найбільший в місті конокрад.

Чи принесеш ти сто корон?

І заплачу я за вечерю,

Чи нагло я втечу в печеру

І зникну вранці за кордон.

Чи принесеш ти сто корон?

Аж лист... «Прости мене, прости…

Повір! Не можу! Їй же богу!

Збираюсь (це секрет!) в дорогу…

Біжу від Шульца у світи.

Будь ласка, Шульцу заплати»

Я … ……….. .. .

І ………… ……..

Я ні швець,

Ні кравець...

Я професор чи вже й ректор.

Я найбільший з трьох директор,

Україна вся моя,

Ось хто я

Я - держава, я - закон,

Я приїхав за кордон,

Щоб з царями, з королями,

З президентами, князями

Поділитися думками.

Та якими? Блискавками.

І без мов

Я знайшов

Аж до Австрії дорогу.

І живу тут, слава Богу,

Наче риба у воді:

Ні в багатстві, ні в біді.

А в готелі кожний знає,

Хто з високих пробуває.

Як на трон колись я злазив,

Миром Бог мене помазав

І сказав:

Прав!

І я влади не зречусь,

І на небо вознесусь,

Як святий пророк Ілля,

Ось хто я.

Сяду в Бога одесную

(А Христос посуньсь ошую!)

І над світом запаную:

Це професія моя.

Ось хто я.

В мішок попало щось таке,

Кричить і плаче: ме-ке-ке!

А дядько в бік ногою - штовх!

Мовчи, а то почує вовк.

Воно ж то встане, то впаде,

То знов музику заведе.

Кричить, пищить, а дядько - штовх.

Мовчи, а то почує вовк.

О кабінет . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Край! Хоч вибились із сили,

А пожежу погасили,

Соломою притрусили,

Нафтою полили

І машину завели.

Спіть спокійно, люде добрі,

Полохливі і хоробрі,

Не дивіться більш на обрій:

Ні хмариночки ніде,-

Грім замовк і не гуде.

Так! Прийшли вже всі до згоди,

Поділилися народи

На основі їх природи;

Кожній нації дав мир

Власну хату, власний двір.

Рай! Народи-братолюби

Більш не хочуть самозгуби:

Кожний міцно стиснув зуби

І сховав у льох багнет,

Шаблю, кріс і кулемет.

Ледве чутка донеслася,

Що Америка знайшлася

Без стежок і без дорог,

Що Колумб там цар і бог,

Разом вирішив народ -

Хай біжить наш скороход.

Хай біжить, часу не гає,

Хай Колумба привітає,

Хай розстелиться, як дим,

Заведе торгівлю з ним,

Привезе людей, майна

(Бо в той час була війна).

Скороход часу не гає

І в Америку тікає.

Не пройшло і триста літ,

А він з Відня шле привіт,

Пише він, що жив, здоров,

Що в дружині рай знайшов.

Наче стрельнула гармата -

Ця записка дипломата;

Цілий край заметушивсь,

Наче в дурні він пошивсь,

І рішив увесь народ,

Що кумедний скороход.

«Так такий ти?! Вража мати,-

Став народець лютувати,-

Так такий ти скороход?! -

Уже сердився народ.-

Ну, повернешся назад,

Довго чухатимеш зад».

Вже згнили кістки Колумба,

А посол сидить, як тумба:

Ні сюди ані туди.

Мов жахається води:

Сядь, мовляв, на корабель

І крутися серед скель.

І в одну ясну годину

Пише він листа з Берліна,

Пише він, що жив, здоров,

Що в дружині рай знайшов,

Що доляри і фунти

Тануть, Господи прости.

Та народ мав кров гарячу…

«Гей! - кричить,- в Литву призначу,

Ступиш крок і станеш там,

Що тоді ти скажеш нам?»

Прехитрющий був народ,

І побіг наш скороход.

Невідомо, скільки кроків

Він ступив за двісті років.

Аж як є, колись, в обід,

Із Стокгольма шле привіт,

Пише він, що жив, здоров,

Що в дружині рай знайшов.

Одна організація

(Кінчається на ація)

Послала за кордон

Півдюжини ворон.

Зітхаючи, прощаючись,

Сльозами обливаючись,

Казала їм: «Глядіть,

Хоч в чорта, а купіть.

Ви ж бачите - не коримось,

Конаємо, а боремось,

Без зброї, без чобіт,

Дивуючи весь світ.

Ми маєм пропозиції,

Купіть же нам муніції,

Вдягніть ви козака

В штани і піджака.

Ви вернетесь