Читати книгу - "Навіжена, Нечуй-Левицький"

«Гарний хло­пець і мені по­до­бається: ти­хий, спокійний, доб­рий, трош­ки блідий, але ли­це не­на­че ви­то­че­не з мармуру, сли­ве кла­сич­не…- ду­ма­ла Ма­ру­ся, вер­та­ючись в світли­цю.- Шко­да, що ма­ма йо­го не ба­чи­ла! Ціка­во бу­ло б зна­ти, чи спо­до­бається він мамі? А мамі та­ки труд­но підійти під смак: во­на чо­гось все не хва­лить па­ничів, чо­ловіків, а най­більше па­ничів. Чо­мусь во­ни їй не­на­че спро­ти­ви­лись… чо­гось во­ни їй не до впо­до­би…»

II

Маруся вер­ну­лась в гос­тин­ну і сіла ши­ти, але ро­бо­та не йшла їй на дум­ку. Нит­ка в ру­ках плу­та­лась, за­тя­га­лась в вузли Ма­ру­сині дум­ки літа­ли десь інде… не­на­че слідком пішли за мо­ло­дим хлоп­цем.

Вона згор­ну­ла по­лот­но і вий­шла в сто­ло­ву. Ма­ти сиділа на стільці край сто­ла і пи­ла чай з су­хар­ця­ми.

Марусина ма­ти, Мар­та Ки­рилівна Ка­ра­лаєва, бу­ла се­редніх літ, ви­со­ка, з рівним тон­ким ста­ном. Дов­гоб­ра­зе і тро­хи узьке ли­це бу­ло свіже, усе рум'яне, не­на­че на­ли­те кров'ю. Навіть ру­ки і довгі су­хор­ляві пальці бу­ли чер­во­ну­ваті. Не­ве­личкі гострі карі очі бли­ща­ли гост­рим блис­ком. В їх світив­ся і ро­зум, і сміливість, і ча­са­ми про­ми­на­лись іскри хит­рощів і досвідно­го ко­кетст­ва. На го­лові в неї по­де­ку­ди біліли ніби срібні нит­ки, і во­на завсігди ду­же на­ма­щу­ва­ла над чо­лом ко­си по­ма­дою, щоб за­таїти ті перші прик­ме­ти до­ход­жа­лих літ.

Маруся сіла про­ти ма­тері за сто­лом і на­ли­ла собі ста­кан чаю, їй вже не хотілось чаю, але в неї бу­ла дум­ка по­ба­ла­ка­ти за Ло­мицько­го з ким-не­будь, і більше од усього з матір'ю.

Мати од­на­че пи­ла чай, гриз­ла су­харці і мов­ча­ла. Су­харці хру­ща­ли: білі дрібні густі зу­би швид­ко і про­вор­но пра­цю­ва­ли. Во­на пи­ла чай і не ди­ви­лась на доч­ку.

- Оце нес­подіва­ний гість за­га­яв мені тро­хи ча­су. Ду­ма­ла, сьогодні скінчу ро­бо­ту, та й не скінчи­ла…- по­ча­ла Ма­ру­ся.

Марта Ки­рилівна мов­ча­ла і якось нер­во­во ха­па­ла су­харці з ко­ши­ка та ніби ха­па­лась їх клас­ти в свої дрібні ми­шачі зуб­ки. Ще швид­ше за­хо­ди­лись зу­би ко­ло су­харів, не­на­че во­на по­хап­цем до­пи­ва­ла чай, буцім ха­па­лась ку­дись іти.

Замовкла й Ма­ру­ся і пи­ла чай мовч­ки, пог­ля­да­ючи на матір. Во­на й собі взя­ла су­хар з ко­ши­ка і по­ча­ла по­ма­леньку йо­го навіщось їсти, за­пи­ва­ючи чаєм, бо їй зовсім не хотілось їсти. Во­на ско­са зир­ка­ла очи­ма на матір. Ма­ти ди­ви­лась в ку­ток, на об­ра­зи, і її гострі очі якось нес­покійно кру­ти­лись.

- Я сьогодні йшла до бан­ку і стрілась з де­яки­ми своїми то­ва­риш­ка­ми. Нас дог­нав Ло­мицький та й провів до са­мо­го бан­ку…- знов по­ча­ла Ма­ру­ся і підве­ла на матір свої по­дов­жасті, ясні й щирі, як у ди­ти­ни, карі очі. Ма­ти нер­во­во вхо­пи­ла су­ха­рець з ко­ши­ка і тро­хи вже не за­пи­ха­лась ним. Су­ха­рець заск­рипів в зу­бах, не­на­че десь під підло­гою хру­ща­ла зуб­ка­ми ми­ша. Очі в Мар­ти Ки­рилівни ста­ли ще гостріші, ще нес­покійніші.

Марта Ки­рилівна все-та­ки не об­зи­ва­лась і сло­вом.

«Чи ма­ма ду­же го­лод­на, чи, ли­бонь, ха­пається ку­дись йти в гості… Чо­гось не го­во­ре та й не го­во­ре»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.

Допивши ста­кан чаю і пот­ро­щив­ши усі су­харці, Мар­та Ки­рилівна вста­ла і про­мо­ви­ла:

- Поїдь ли­шень за­раз на ба­зар та ку­пи са­ха­ру, чаю, ри­жу, ман­них крупів, гвоз­дич­но­го пер­цю, лав­ро­во­го лис­ту, бо це все в нас по­ви­хо­ди­ло. Чо­гось оце мені їсти за­ма­ну­лось… Щось би я їла, та й са­ма га­разд не знаю що… За­ба­жа­лось мені тов­че­ників з го­рош­ком. Візьми там, будь лас­ка, в крам­ни­цях тро­хи м'яса на кот­ле­ти та не за­будься вхо­пи­ти з фунт зе­ле­но­го го­рош­ку.

«Не про те ма­ма го­во­рить, про що мені тре­ба…» - по­ду­ма­ла Ма­ру­ся. Про­заїчна ма­те­ри­на роз­мо­ва зовсім не пот­рап­ля­ла в по­етич­ний тон, який лу­нав в душі мо­ло­дої дівчи­ни.

- На тобі кар­бо­ван­ця. Мої гроші усі вий­шли; реш­ту док­ла­ди своїми, ко­ли маєш,- ска­за­ла ма­ти і по­да­ла дочці кар­бо­ван­ця.

Марта Ки­рилівна ма­ла своїх де­сять ти­сяч кар­бо­ванців, котрі дав на при­да­не їй батько, хер­сонський дідич. Во­на по­зи­чи­ла їх за чи­малі про­цен­ти од­но­му при­яте­леві - діди­чеві мол­да­ва­ни­нові, а са­ма більше жи­ла на доч­чині гроші, за­роб­лені на службі.

Маруся побігла на місто і не­за­ба­ром вер­ну­лась з провізією. Внес­ла во­на ті за­куп­ки в не­ве­лич­ку комірчин­ку, де­що поск­ла­да­ла на по­ли­цях, де­що по­ви­си­па­ла в слоїки, по­зав'язу­ва­ла, потім пос­ти­ра­ла по­рох з по­лиць, пос­та­ви­ла слоїки на по­ли­цях і, впо­рав­шись, вий­шла до ма­тері в гос­тин­ну.

- Скажи, будь лас­ка, доч­ко, ку­хо­варці, щоб за­раз сікла м'ясо на тов­че­ни­ки та за­хо­ди­лась ва­ри­ти го­ро­шок. Щось мені оце ду­же схотілось їсти, та ще й до­кон­че тов­че­ників… Та піди са­ма в пе­кар­ню та дог­ля­дай са­ма. Ку­хо­вар­ка, ма­буть, за­ко­ха­лась, бо все пе­ре­со­лює стра­ву, то пе­репікає, то пе­рес­ма­жує.

Маруся наділа білий хвар­ту­шок і пішла в пе­кар­ню. Во­на ди­ви­лась за всім в домі, са­ма про­ва­ди­ла хатнє гос­по­дарст­во, ще й на служ­бу хо­ди­ла. Ма­ти не лю­би­ла ро­бо­ти і більше лю­би­ла бай­ди­ку­ва­ти та по­си­деньки справ­ля­ти,- все папіро­си ку­ри­ла або швен­дя­ла по гос­тях.

Маруся пішла в пе­кар­ню, а Мар­та Ки­рилівна од­чи­ни­ла заск­ляні двері і вий­шла в са­до­чок.

Старі аб­ри­ко­си сто­яли са­ме в цвіту, не­на­че об­си­пані білим, тро­шеч­ки ро­же­ва­тим пу­хом. Товсті бруньки каш­танів по­на­ли­ва­лись і лисніли, не­на­че об­ма­зані си­ро­пом. Заб­рость аж чер­воніла на де­ре­вах. Вечір був ти­хий та теп­лий, не­на­че май­ський. Синє чис­те не­бо на за­ході світи­лось, аж лисніло. Чер­во­ненькі дрібні хмар­ки роз­си­па­лись в небі, не­на­че дрібний білий лист, об­ли­тий ро­же­вим світом. Щось діво­че, мо­ло­де, не­по­роч­не бу­ло роз­ли­те в кольориті не­ба і не­са­мохіть во­ру­ши­ло мрії в душі.

«Коло моєї Ма­русі вже в'ються роєм па­ничі на ве­чо­рах. А цей Ло­мицький прий­шов до неї в гості, бо, пев­но, вже за­ко­хав­ся в Ма­ру­сю… Мо­же, бу­де сва­та­ти»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, хо­дя­чи по са­ду між за­паш­ни­ми аб­ри­ко­са­ми.

Марта Ки­рилівна за­ду­ма­лась і, йду­чи по доріжці, за­че­пи­ла го­ло­вою гілку аб­ри­ко­са. Білі листочки роз­си­па­лись, об­си­па­ли Мар­тині плечі й вид. Свіжий вес­ня­ний цвіт впав на га­ря­че ли­це і не­на­че пок­ро­пив йо­го хо­лод­ною ро­сою. Мар­та Ки­рилівна по­чу­ла те делікат­не без­по­се­реднє до­тор­кан­ня вес­ни: во­но розд­ра­ту­ва­ло її нер­ви, роз­бур­ка­ло дріма­ючі мрії.

«Ще чо­го доб­ро­го при­че­питься, бу­де сва­та­ти Ма­ру­сю… А як во­на вий­де заміж? Я тоді зіста­нусь в хаті од­ним од­на, як би­ли­на в сте­пу… А Ма­ру­ся в ме­не всю гос­по­дарську ро­бо­ту ро­бить, і книж­ку ча­сом мені чи­тає в зи­мові довгі ве­чо­ри, і заспіває пісень, і заг­рає. А як зіста­нусь са­ма, про­па­ду з нудьги… Зя­тя я не прий­му до се­бе в ха­ту, бо… бо…»

Щоки в Мар­ти Ки­рилівни спах­ну­ли, її ли­це ста­ло та­ке чер­во­не, як півонія. Очі за­па­ли­лись і заб­ли­ща­ли. І дух вес­ня­ний, і діво­чий чис­тий ко­ло­рит не­ба, і не­давній