Читати книгу - "Навіжена, Нечуй-Левицький"

«І знов вес­на! і знов вес­на! час мрій! час ко­хан­ня! Навіщо во­на дра­тує ме­не, зачіпає мої ду­ми, моє сер­це? Був і мій час, та ми­нув,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, хо­дя­чи по сад­ку,- і я лю­би­ла і бу­ла б щас­ли­ва, та не су­ди­лось мені щас­тя. А як я йо­го лю­би­ла! Йо­го од­но­го. Бич­ковсько­го… Але він був бідний, нез­нач­ний уряд­ник. Батько спро­ти­вив­ся, не ви­дав ме­не за йо­го. Тра­пив­ся Ка­ра­лаєв, за­мож­ний чо­ловік, на доб­ро­му уря­до­во­му місці. Я на­мов­ля­ла Бич­ковсько­го вик­рас­ти ме­не, бу­ла лад­на втек­ти з ним на край світу, а він по­бо­яв­ся бідності, не схотів… Нікчем­ний, под­лий стра­хо­по­лох! І я зло­ми­ла своє сер­це че­рез йо­го, му­си­ла за­бу­ти йо­го, вий­шла за Ка­ра­лаєва. Ка­ра­лаєв про­гай­ну­вав ба­га­то мо­го доб­ра і вмер… Зосталась я мо­ло­дою удо­вою. За­мовк­ло моє сер­це. Чи за­мовк­ло ж, чи за­мер­ло? І знов вес­на! і знов вес­на! І в моєму серці ще не осінь…»

Марта Ки­рилівна важ­ко зітхну­ла і сіла на лавці.

«Ой, не за­мер­ло моє сер­це! Час мій ще не ми­нув. Че­рез нікчем­но­го Бич­ковсько­го я зне­на­виділа муж­чин… і не­на­вид­жу їх і, му­шу приз­на­тись са­ма собі, люб­лю їх… Чи то я тільки пе­ред людьми по­ка­зую, що не­на­вид­жу муж­чин; і пе­ред доч­кою тре­ба про­повіду­ва­ти во­ро­гу­ван­ня до па­ничів, на­тя­ка­ти про їх зрад­ливість, лег­ко­думність, про лег­ко­ту їх сер­ця. Во­на мо­ло­да, то пой­ме віри мені, лю­дині вже досвідній. Мо­же, во­на не схо­че йти заміж, і я до смерті жи­ти­му з нею, до смерті жи­ти­му в спо­кої, без уся­кої три­во­ги, кло­по­ту… А сер­це все-та­ки чо­гось во­ру­шиться, чо­гось ба­жає. Це, ма­буть, од вес­ня­но­го повітря та од цього цвіту аб­ри­косів. А мо­же, тим, що я їсти хо­чу… Ко­ли б швид­ше сма­жи­ли тов­че­ни­ки. Цей пас­куд­ний іде­алізм сер­ця все ме­не три­во­жить тоді, як я їсти хо­чу. Ох, ко­ли б хто доб­рий тра­пив­ся… ко­ли б я ко­го по­лю­би­ла… ох-ох!»

Марта Ки­рилівна сиділа на лавці, схи­ли­ла го­ло­ву й ду­ма­ла. Скляні двері на ма­ленькій те­расі од­чи­ни­лись. Ма­ру­ся в біло­му хвар­тусі вий­шла з две­рей, рівна ста­ном, свіжа, як стиг­ла яго­да, з чер­во­ни­ми пов­ни­ми ус­та­ми. Ма­ти гля­ну­ла на доч­ку, і її взя­ла заздрість, що мо­ло­да доч­ка са­ме по­чи­на­ла жи­ти й лю­би­ти.

- Мамо, вже го­ро­шок і тов­че­ни­ки го­тові! - гук­ну­ла Ма­ру­ся.- Йдіть ве­че­ря­ти!

Мати аж ки­ну­лась і вста­ла з лав­ки.

- Оце роз­но­си­ла­ся з тов­че­ни­ка­ми! Над­ворі та­ка по­езія, зовсім май­ська! За­раз іду! Нак­ри­вай стіл та став тарілки,- гук­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона сіла за стіл і, за­чув­ши дух свіжих кот­летів та го­рош­ку, зовсім за­бу­ла про по­езію і упліта­ла кот­ле­ти на ввесь рот.

Другого дня пе­ред ве­чо­ром Ма­ру­ся знов сиділа в гос­тинній і ши­ла со­роч­ку. Мар­та Ки­рилівна сиділа ко­ло вікна в м'яко­му кріслі і чи­та­ла книж­ку. Попід вікна­ми май­нув Ло­мицький. Мар­та Ки­рилівна пок­ла­ла книж­ку на круг­ленький сто­лик і хап­ком по­чим­чи­ку­ва­ла в сто­ло­ву. Ло­мицький увійшов в гос­тин­ну і привітав­ся до Ма­русі. І знов во­ни ба­ла­ка­ли вдвох, як і пе­редніше, вдвох і чаю на­пи­лись. В кімнаті бу­ло ти­хо і тро­хи мерт­во. Ма­ят­ник го­дин­ни­ка цо­кав рівно, мо­но­тон­не. За две­ри­ма хтось хо­див, обе­реж­но сту­па­ючи, не­на­че навш­пиньки. Хтось позіхав, при­дав­ле­но, вдерж­но, не­на­че бо­яв­ся спо­ло­ха­ти мерт­ву ти­шу. Ло­мицький пог­ля­дав на роз­гор­ну­ту на сто­ли­ку книж­ку, на кістя­ний ніж, що ле­жав на книжці. Він до­га­ду­вав­ся, що тут, ко­ло сто­ли­ка, пев­но не­дав­неч­ко сиділа Ма­ру­си­на ма­ти. «Тут бу­ла, вертіла­ся, та не знаю - де діла­ся»,- ду­мав він сло­ва­ми пісні. Ма­ру­ся кміти­ла за Ло­мицьким ду­же вваж­ли­ве. Во­на примітила, що він пог­ля­дає на сто­лик, на роз­гор­ну­ту книж­ку, на сліди не­давнього ма­те­ри­но­го про­бу­ван­ня в гос­тинній, примітила, що він за­ду­мав­ся, по­хи­лив го­ло­ву й за­мовк. Во­на сіла за піаніно, тро­хи пог­ра­ла, потім заспіва­ла пісні. Во­на все сподіва­лась, що ма­ти вий­де-та­ки до гос­тя хоч на ча­сок. А двері не од­чи­ня­лись: ма­ти не вий­шла.

Ломицький по­чав про­ща­тись. Ма­ру­ся знов вип­ро­во­ди­ла йо­го аж у двір, аж до хвіртки, і про­си­ла за­хо­ди­ти до неї і ви­ба­чи­ти, що ма­ти не вий­шла, бо в ма­тері су­до­мить ру­ку, ще й го­ло­ва бо­лить й досі.

«Якась чуд­на го­ло­ва в твоєї ма­тері: ко­ли я прий­ду, в неї все го­ло­ва бо­лить або щось десь су­до­мить»,- ду­мав Ло­мицький, про­ща­ючись з Ма­ру­сею.

Маруся вер­ну­лась в гос­тин­ну смут­на й за­ду­ма­на.

«Мати зу­мис­не втек­ла з гос­тин­ної, вглядівши в вікно, що йде Ло­мицький. Во­на має щось на умі. Це несп­рос­та. Що це за знак? Чи во­на ве­ре­дує, чи сер­диться? Я й досі ніяк не од­га­даю, що за лю­ди­на моя ма­ти. Во­на ча­сом ду­же лібе­ральни­чає в роз­мові зо мною, з моїми то­ва­риш­ка­ми: здається, й ро­зум доб­рохіть вси­сає нові гу­манні прин­ци­пи. Але ча­сом… ча­сом зак­ру­тить та­ко­го ста­росвітсько­го ве­ремія, що я нічо­го не втямлю…» - ду­ма­ла Ма­ру­ся.

Вона пішла в сто­ло­ву. Ма­ти пи­ла чай, тро­хи на­су­пив­ши тонкі густі чорні бро­ви, мов­ча­ла і навіть не гля­ну­ла на доч­ку.

Маруся дов­генько по­мов­ча­ла і та­ки не втерпіла, щоб не по­го­во­ри­ти з матір'ю.

- Мамо, чо­го це ви втек­ли от Ло­мицько­го? - спи­та­ла во­на.- Мо­же, не по­до­бається, що я прий­маю своїх гос­тей, та ще й па­ничів?

- От і ви­га­да­ла! - обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.- Ніби я ко­ли за­бо­ро­ня­ла тобі прий­ма­ти твоїх гос­тей? Ти вже до­рос­ла лю­ди­на, ти на службі,- маєш пра­во хо­ди­ти са­ма, ку­ди хо­чеш, зна­тись, з ким хо­чеш. Я не дес­пот­ка і не якась там придуркувата ста­ро­мод­на пані дідич­ка, що дер­жить до­чок у вза­перті, тро­хи не в ко­морі або в хижці, і не дає їм волі. Ти са­ма доб­ре знаєш, що я лю­ди­на лібе­ральна. Ти вер­зеш якусь нісенітни­цю.

- Але… але все-та­ки я примічаю, що візи­ти цього мо­ло­до­го хлоп­ця вам чо­гось не зовсім… не зовсім… до впо­до­би… не­на­чеб­то…

- От і не зовсім! Неп­рав­да твоя! Я не вий­шла до йо­го, бо тро­хи не­на­че нез­ду­жаю. Поліну­ва­лась ба­ла­ка­ти з ним, як не­ду­жа лю­ди­на, та й годі! - ска­за­ла ма­ти і все-та­ки не підве­ла очей і не гля­ну­ла на доч­ку.- Ко­ли ска­за­ти щи­ру прав­ду, то я не зовсім люб­лю то­ва­рист­во мо­ло­дих па­ничів. До­рослі, по­важні пан­ни - то зовсім інша річ: то люди досвідні, з ро­зу­мом, з су­тою вда­чею; з ни­ми є про що по­го­во­ри­ти. Чо­ловік в со­рок або в со­рок п'ять літ - ото вінець сот­воріння. А тих мо­ло­дих лег­ко­духів я… не люб­лю: в їх в го­лові тільки ба­ли, пан­ни, танці та уся­ка нісенітни­ця,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Та цей Ло­мицький, ма­мо, зовсім не з