Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Чорна рада, Куліш П. 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

201
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорна рада" автора Куліш П.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 56
Перейти на сторінку:
каже, - адже ж Сомка вибрали одно­стайне гетьманом у Козельці?

- Одностайне, - каже, - і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приводив; да як Сомко собі чоло­вік пря­мота, то й не в догад йому, що святий отець думав, ма­буть, заробити собі яку сотнягу чи дві червоних на рясу. А Ва­сюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так про­но­за­ вже добрий: брязнув капшуком перед владикою - той і ви­мудрував щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада Козелецька не слу­шна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і ві­й­сько з Запо­ро­жжя було на раді, щоб одностайне собі ге­тьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собі ге­ть­манства і не слу­хає Сомка-гетьмана, а запорожці собі геть­маном Брю­хо­ве­цького[23] зовуть.


- Якого се Брюховецького? - аж скрикнув Шрам. - Що се ще за проява?


- Проява, - каже, - така, що слухаєш, да й віри няти не хо­че­ться. Ви знаєте Іванця?


- Отак! - кажуть, - іще б не знати чури Хмельницького!


- Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка?


- Чули, - каже Шрам. - Що ж по тому?


А Черевань:


- Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?


- Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на са­моті, чи там напідпитку, а перед отаманням, перед ге­не­ра­ль­ною­ старшиною, на домовій раді в гетьмана.


- Га-га-га! - засміявсь Черевань. - Одважив солі добре! - Од­ва­жив солі добре, - каже божий чоловік, - да зробив не­гаразд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його по­вагу і ша­нобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дво­рі, то й чу­єш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єди­ний!» - озве­ть­ся до його під веселий час, за чаркою. «Дер­жись, Юру, - каже, бувало, синові, - держись Іванцевої ради, як не буде мене на сві­ті: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже, було, що скаже Іванець, те й свя­то. А Сомко, знає­те самі, до­водиться Юрусеві дядь­ко, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і незлюбив, що чура ору­дує не­бо­жем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про військові речі, от Іванець і собі до гу­рту - немовби геть­ман­ський чура - да щось і блявк­нув з просто­ти. А Сомко знаєте який? Зараз загориться, як порох. «Па­не гетьмане, - до Юруся, - старого пса не при­стойно мі­ша­ти в нашу ко­м­панію...» От як воно було, панове, коли хо­че­те знати. Я сам там лучивсь, то й чув своїми ушима. Да при ме­ні ж зчи­нився й ґвалт уночі, як Со­мко піймав Іванця з но­жем коло свого ліжка. Да ото й суди­ли його військовою ра­дою і при­судили усікнути голову. Воно б же й сталось так, па­но­ве, да Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів по­са­ди­ти вер­хи на свиню да й провезти по всьому Га­дячу: - Га-га-га! - зареготав ізнов Черевань. - Котузі по заслу­зі.


А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро:


- Се все ми знаємо.


- Знаєте, - каже кобзар, - а чи чували, що після того вкоїв Іва­нець?


- А що ж він, бгате, вкоїв? - питає Черевань. - Якби на ме­не, то враг би його й знав, що й чинити після такого соро­му! Як тобі здається, бгате Василю?


Той тілько мовчки похитав головою.


- От що зробив Іванець, - прийняв ізнов слово божий чо­ловік. - Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші зби­ра­ти, по­чав усякому годити, почав прохати уряду в геть­ма­на. Той і на­становив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг де­р­жа­тись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іва­не­ць, ма­ю­чи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, під­чи­стив щи­ре срі­бло, скілько його там осталось, да й махнув на Запо­ро­ж­жє. А там як сипнув грішми, так запорож­ці за ним роєм: «Іван Ма­р­тинович! Іван Марти­нович!» А він, ле­да­чий, з усіма об­ні­ма­є­ть­ся­, да братається, да горілкою поїть...


- Ну, що ж із сього? - ізнов-таки спитав понуро Шрам.


- А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.


- Іванця! - аж скрикнули всі у одно слово.


- Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, - додав божий чо­ловік, - тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький.


- Сила небесная! - закричав, ухопившись за голову, Шрам. - Так се його зовуть запорожці гетьманом?


- Його, панотче, його самого!


- Боже правий, боже правий! - сказав Василь Невольник, - пе­реведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі ге­тьмани настали!


А Черевань тілько сміявся:


- Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І во сні такого дива не снилось нікому!


- Браття моє миле! - рече тоді полковник Шрам. - Тяжко мо­єму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а їду от чого. Укра­ї­ну розі­дра­ли надвоє: одну часть, через недоляшка Тете­рю, не­за­ба­ром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі пе­ре­ве­р­не­ться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, - а в його душа щира, коза­цька, - так мі­ркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й при­ве­рнем усю Україну до одної булави. Гір­кої підніс ти моєму се­рцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад по­вернеться, їдьмо зо мною на той бік: тебе козаки по­ва­жа­ють, твоєї ради послу­хають...


- Ні, панотче, - перебив його кобзар, - не слід мені встря­вати­ до тії Заверюхи.





Не нам теє знати,


Не нам про те, за те раховати:


Наше діло богові молитись,


Спасителю хреститись...





А більш, - каже, - мені не по нутру ота мізерная пиха, що ро­­з­­велась усюди по Гетьманщині.[24] Почали значні коза­ки жи­ти на лядський кшталт із великої розкоші. І вже бай­ду­же їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу, і богу не противні: держать коло себе хлопців із бандур­ка­ми, що ті­ль­ко й знають різати до танців. Дух мій не тер­пить сього!.. І на­ша темна старчота, ради тієї леда­щиці-го­рі­л­ки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх бо­жий. Уже ж ти

1 ... 3 4 5 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорна рада, Куліш П.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорна рада, Куліш П."