Читати книгу - "Голова з площі Пігаль"

Колись, усього десять років тому, подумати тільки, адвокат Климентій Кошовий курив лише дорогі сигари.

Навіть попервах ледве зводячи кінці з кінцями, скніючи в конторі Стефана Штефка помічником нотаря, він міг відмовити собі в будь-чому іншому, навіть у легкій вечері, аби купити улюблене куриво. Пан Штефко називав Клима марнотратником, але час від часу дозволяв курити в конторі, навіть сам пропонував це під час перерви на каву. Його шеф мав чимало років, вік приніс із собою купу болячок, і старий нотар уже не міг дозволити собі смачно затягнутися, як замолоду. Якось Клим поцікавився, чому ж пан Штефко дозволяє собі в його стані дихати шкідливим для нього тютюновим димом. Той відповів: аби пан Кошовий був вар’ятом і смолив дешеві цигарки, був би гнаний назовні. Та оскільки помічник має смак і не дозволяє собі навіть зі своїми малими статками дешевого смердючого тютюну, старий нотар готовий терпіти справді приємний запах.

Війна змусила поміняти смаки.

З Сени тягнув холодний березневий вітер. Клим підняв комір пальта, щільніше насунув капелюха на вуха. Рибалка поруч сіпнув вудку, тягнучи виловлену рибину. Конкурент, що стовбичив трохи далі, зиркнув заздрісно. У когось обід нині буде, а хтось ще нічого не роздобув.

Риболовля зробилася в Парижі одним із найбільш певних засобів для прохарчування – четвертий повоєнний рік досі не поліпшив життя тих містян, які не знайшли постійної роботи. Кошовий навіть сам деякий час спробував добувати собі їжу в такий нехитрий спосіб, мостився з вудкою на набережній. Та швидко облишив. Не те, щоб місцеві аборигени мали щось проти, – тутешнім риболовам байдуже. З нього самого рибалка вийшов нездалий.

Мов поробив хто – не клювало, хоч довбешкою об міст розбийся, хоч свічку в кожному паризькому соборі ставляй.

Клим показав щасливому рибалці два розчепірені пальці – знак «віват».

Той відповів, виставив великого пальця.

…Чотири роки тому, коли доля закинула Кошового до Парижу вперше, газети ще не мали ані практики, ані можливостей ілюструвати публікації фотознімками. Тому прізвище своє Клим побачив у переліку членів української делегації, яка з великими труднощами дісталася тоді для участі у мирній конференції[22]. Він був навіть не повноважним делегатом, входив до складу представників Української Народної Республіки рядовим учасником. Так й там опинився у останній момент: виявилося, що серед посланців із повноваженнями замало тих, хто володіє французькою. А Климові, вихованому в Другій Київській гімназії, пощастило з вчителями. Англійською він не розмовляв зовсім, зате німецька й французька були на рівні. Польську, яка раптом знадобилася у Львові на еміграції, опанував, сам того не бажаючи – його виховувала родичка по материнській лінії, вроджена полячка, яка знічев’я вирішила дати підопічному ще й такі знання. Хоч французькою за десять років львівської одісеї оперувати доводилося не часто, виявилося – науку не забув.

А власне становище на той момент узагалі виглядало дивним, ледве зрозумілим йому самому.

Коли газети трубили про підписання у французькому Комп’єні[23] мирного договору, який нібито завершив чотирирічну Велику війну, українці та поляки свою війну лише починали. У Львові тривали вуличні бої, жодна зі сторін не думала здаватися, Польська республіка не визнавала права утвореної трохи більше тижня тому Західноукраїнської. Обставини склалися не на українську користь. Кошовий, що не стояв осторонь, навпаки, був у гущі подій, через деякий час попрощався з Магдою та залишив місто, де прожив десять років, нажив друзів та ворогів, утратив і знову знайшов кохання. Магда розуміла: лишатися Клим не може. Так само й собі розуміла, що вона, полячка, не готова йти за ним. Обоє знали, хоч не наважилися сказати одне одному – побачитися знову тут, у Львові, шансів нема. Кошовий може повернутися лише за умови, що влада таки стане українською. Але Польська Республіка поки тиснула силою, мала більше підтримки, тож загадувати наперед не мало сенсу. До того ж за цієї умови вже Магда Богданович не могла лишатися в місті.

Вголос обіцяли зустрітися, рано чи пізно.

Він поцілував її.

Вона його перехрестила.

Обоє розуміли – прощаються назавжди.

Так і склалося. Дотепер Кошовий нічого не чув про Магду. Чесно кажучи, за весь час не намагався шукати. У сорок років уперше в житті записався до війська, пішов на фронт як рядовий вояк Другого корпусу Галицької армії. Не в першому, навіть не в другому – у п’ятому бою, під Сиховом, його контузило. Як переправили до шпиталю, там випадково зустрів знайомого – підхорунжого Назарука, вони познайомилися два роки тому в Пресовій квартири Легіону[24]. Той не здивувався, побачивши Клима в стрілецькому однострої. Адже інакше й бути не могло. Здивувало, що пан адвокат займає зараз не належне йому місце. Так і сказав: «Ви, пане Кошовий, воюєте не на своїй ділянці фронту». А також пригадав, що весною Клим навідував Київ із делегацією галицьких українців, яку відрядили домовлятися з урядовцями УНР. І вже наступного дня його включили до групи, що продовжила переговори з Києвом про спільні дії, але вже з урядом Гетьманату.

Присутність у делегації наддніпрянця, особи, народженої в Києві, навряд підсилювала групу – та водночас виглядала дуже логічним, політично правильним кроком. Клим ще не оговтався, не зовсім зрозумів своєї задачі. Але йому нічого не лишалося, як діяти за обставинами. Важливіше інше: нарешті, вперше за десять років, він має нагоду повернутися до рідного міста.

Далі знову закрутили дивні, незалежні від нього, але від того не менш сумні обставини. Делегація їхала на перемовини з гетьманом Скоропадським, який обіцяв військову підтримку. А зустрічали делегатів уже керівники Директорії, що скинули гетьмана. Говорити довелося з паном Винниченком, чиї публікації Климові вже доводилося читати раніше і вони йому не подобалися. Та згодом активнішим став Симон Петлюра. Його позиція, особливо – щодо Росії, Климові імпонувала більше.

Додалося особисте: у той, перший за десять років приїзд до Києва, він поховав на Байковому цвинтарі тата й маму, вбитих узимку матросами армії Муравйова. Про те, де знайшов тіла і в якому стані, Клим волів мовчати. Зате за будь-якої нагоди, з приводу чи без, таврував більшовиків та Росію загалом. А будь-які спроби говорити про тимчасові угоди з червоними проти поляків чи будь-кого на користь України викликали в Кошового таку агресію, що часом він дивувався сам собі.

Так чи інакше, він лишився в Києві кимось на кшталт зв’язкового між двома українськими урядами.

Але вже взимку,