Читати книгу - "Морський вовк"

– Аякже, сер, – відповів той жваво. – Зараз побіжу й подивлюся, коли ви тільки не погребуєте надягти мою одежину.

Він вискочив, чи радше вислизнув з камбуза хутко й спритно; але мене вразила не так його котяча звинність, як улеслива запобігливість. Справді, як я згодом упевнився, ця влесливість і запобігливість були чи не найголовнішою рисою його вдачі.

– Де це я? – спитав я Джонсона, що видався мені, і цілком слушно, за одного з матросів, – Що це за судно й куди воно прямує?

– Біля Фаралонських островів, пливемо курсом зюйд-вест, – відповів він повільно й розмірно, наче намагався говорити якнайпоправніше по-англійському й задовольнити воднораз усі мої запитання. – Шхуна «Привид». Ідемо до берегів Японії полювати на котиків.

– А хто капітан судна? Мені неодмінно треба побачити його, я швидко перевдягнуся.

Джонсон завагався. Видно було, що він підшукує слів, які могли б скласти вичерпну відповідь.

– Капітан судна – Вовк Ларсен, принаймні так звемо його ми. Іншого ймення я ніколи не чув. Я радив би розмовляти з ним дуже обережно, сьогодні він просто як скажений. Його помічник…

Але він не докінчив. Прибіг кок.

– Краще чеши відси, Йонсоне, – сказав він. – Може, тебе там шука старий на палубі, то ж гляди, щоб тобі не перепало сьогодні від нього.

Джонсон покірно повернувся до дверей, але з-за спини кока він із прихильності до мене навдивовижу поважно й значуще підморгнув мені: мовляв, не забудь, що я казав, розмовляй із капітаном обережно.

В руках у кока була якась зім’ята, неприємна на вигляд одежина; від неї тхнуло кислим духом.

– Я зняв її ще мокрою, сер, – охоче пояснив він. – Але доведеться вам її поносити, доки я висушу ваш одяг біля вогню.

Чіпляючись за дерев’яне поруччя і хитаючись у такт кораблеві, я з допомогою кока спромігся влізти в шорстку вовняну сорочку, мимоволі здригнувшися від її кусючого дотику. Він осміхнувся, завваживши, як я скорчився й скривився.

– Ви, певне, зроду не мали на собі такої одежі, як оце, – тіло у вас ніжне, як у панночки; я ще ніколи не бачив такого. Кинувши оком на вас, я відразу вгадав, що ви джентельмен.

Від самого початку він викликав у мене огиду; коли він допомагав мені одягатися, я відчув цю огиду ще гостріше. Було щось відразливе в його доторку. Дивитись йому на руки було так гидко, що моє тіло аж здригалося бридливо. Ця відраза, та ще прикрий дух від каструль, що кипіли на плиті, гнали мене чимшвидше на свіже повітря. Крім того, треба було домовитися з капітаном, щоб мене висадили на берег.

Вислухуючи потік пробачень і пояснень, я натяг на себе верхню бавовняну сорочину з потертим коміром, майже зовсім вилинялу, з плямами на грудях – чи не від крові. Ноги я втиснув у пару дебелих черевиків, а замість штанів надяг світло-синій злинялий комбінезон; одна холоша в ньому була коротша за другу на цілих десять дюймів і виглядала так, наче чорт хотів схопити душу кокні, але схибив і схопив замість неї тільки холошу.

– А кому я маю дякувати за цю ласку? – спитав я, коли вже цілком одягся. На моїй голові був кашкет, зовсім малий на мене, а поверх сорочки я напнув подерту, засмальцьовану бавовняну куртку; вона ледь прикривала мою спину, а рукáва сягали тільки трошки нижче ліктів.

Кок самовдоволено випростався, на обличчя йому набігла влесливо-ласкава усмішка. Маючи певний досвід, набутий на трансатлантичних пароплавах, я знав, як поводяться слуги під кінець подорожі, і міг заприсягтися, що він сподівається одержати датку. Але пізніш я познайомився з ним ближче і тепер можу сказати, що ця поза в нього була несвідома. То була просто вроджена прислужливість.

– Магрідж, сер, – лестиво відповів він, і його жінкувате обличчя розпливлося в солодкій усмішці. – Томас Магрідж, сер, до ваших послуг.

– Гаразд, Томасе, – сказав я. – Я не забуду вас, коли мій одяг висохне.

Лагідне світло залило йому лице, а очі заблищали, наче десь глибоко в його душі озвалися голоси предків, що спогадали про датки, які перепадали їм на долю, коли вони жили на землі.

– Дякую вам, сер, – промовив він запобігливо.

Переді мною відчинилися двері, кок слизнув убік, і я вийшов на палубу. Пробувши так довго у воді, я почувався ще погано. Подув вітру трохи не звалив мене з ніг, я поточився по хиткій палубі до рубки й ухопився за її ріг, щоб не впасти. Шхуна кренилася з боку на бік; її то виносило на велику тихоокеанську хвилю, а то кидало вниз. Коли судно йшло курсом зюйд-вест, як це казав Джонсон, то вітер, за моїм обрахунком, віяв з південного боку.

Туман зник, і замість нього на розхвильованій водяній поверхні заграло сонце. Я обернувся в бік сходу, де, як я гадав, мала бути Каліфорнія, але не побачив нічого, крім смуги туману над водою – певно, того самого туману, що спричинився до загибелі «Мартінеса» і до мого теперішнього становища. На північ, неподалік від нас, видніло громаддя голих скель, об які билося море; на одній з них я міг навіть розрізнити маяк. На південний захід від нас, майже на нашому шляху, невиразною пірамідою окреслювалися вітрила якогось судна.

Оглянувши обрій, я перевів погляд на речі ближчі. Я подумав, що людина, врятована від загибелі, людина, що заглядала смерті в вічі, заслуговує на більшу увагу, ніж та, яку виявили мені на цьому кораблі. Опріч матроса, котрий стояв за штурвалом і зацікавлено глянув на мене через верх рубки, ніхто мене, либонь, і не запримітив.

Здавалося, увагу всіх звернено на те, що робилося на шкафуті. Там, на ляді від люка, лежав горілиць якийсь чоловік, весь одягнений, тільки сорочка розхристана, Груди йому густо заросли чорним, схожим на собачу вовну волоссям. Обличчя й шию закривала чорна шпакувата борода, що, мабуть, звичайно була цупка й кущиста, а тепер зробилася брудна, злиплася, і з неї стікала вода. Очі були заплющені, – певне, він був непритомний; рот широко роззявлений, і він важко дихав, ніби йому бракувало повітря. Один матрос спокійно, розмірено, з виглядом людини, якій воно не первина, закидав на мотузці брезентове відерце за борт, витягав його обома руками і потім, не поспішаючи, виливав з нього воду на чоловіка, що лежав долі.

А той чоловік, чий випадковий погляд урятував мене від загибелі, ходив туди й сюди понад люком, сердито кусаючи кінчик своєї сигари. Він був, мабуть, п’ять футів і десять дюймів