Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

То тут, то там чоловіки й парубки брали їх собі на плечі й несли до дверей, де товпилися й сварились між собою за чергу люди, бо кожному хотілося швидше змолоти.

Обминаючи сани й людей, Зінька поспішала до машинного відділення, де працював механіком батько разом з своїм помічником Єгором Шульгою.

Розчервоніла з морозу, Зінька переступила поріг. Великий маховик з широким шківом гнав од себе вітер і, як завжди, страшив Зіньку.

— А що, тату, дуже зголодніли? Ось я вам млинців принесла.

— Млинці люблю.

Батько взяв жмут чистого клоччя і старанно почав витирати ним масні від олінафту руки.

— Єгоре,— гукнув вій свого помічника, який з маслянкою в руках порався біля двигуна.— Іди, Єгоре, млинцями почастую.

— До ночі, тату, впораєтесь? — спитала Зіиька.

— Навряд, завіз великий. Прийду додому, може, тільки завтра надвечір.

Батько з Єгором почали обідати, а Зінька, в який уже раз, оглядала машинне відділення.

Шуміли колеса, ляскотіли ремінні паси, передаючи свою енергію наверх, до жорен. Зіньці самій хотілося іноді, ставши отут, біля розумних машин, керувати ними, підкоряючи своїй волі всю оцю складну систему коліс, що в своєму кружінні женуть від себе такий принадний і водночас лякаючий холодок.

Повертаючись додому, Зіиька вирішила провідати Лркадія Павловича. Він стояв біля вагівниці й одразу її не помітив.

Поклавши на ваги два мішки пшениці, низенький, але опецькуватий і широкоплечий селянин пильно стежив за рукою Аркадія Павловича, що пересувала по блискучому важелю з діленнями такий же блискучий хомутик.

Дізнавшись про вагу зерна, селянин аж упрів одразу і, хрестячись, запевняв присутніх:

— Клянуся перед богом і перед вами, люди добрі. Сам дома зважував — п'ять пудів було в цих мішках.

— А я тобі кажу — чотири з половиною,— спокійно відповів Аркадій Павлович, який звик уже до таких претензій і майже на них не зважав.— У тебе, мабуть, вагівниця неправильна, а в мене десяткова.

Слово "десяткова" все ж не вплинуло на селянина. Чухаючи потилицю, він дивився на блискучий важіль, повторюючи:

— П'ять пудів було... Сам зважував...

— Знімай вже, знімай! — кричав позаду якийсь хуторянин з великим лантухом на плечах. Обличчя в нього було червоне від напруги, а руки жилаві, сильні, цупкі.

В цю хвилину Зінька підійшла до хазяїна.

— Ви вже знаєте, Аркадію Павловичу, що до вас гості завітали?

— Які гості?

— Маруся з чоловіком.

— З Карпом? Та невже?

— Сама бачила. Оце з годину тому як приїхали.

— Тоді зачекайте мене трохи,— звернувся він до людей.-— Я мушу додому навідатись.

— А хто ж важитиме зерно? Бачите самі, яка черга.

— Нам немає часу ждати.

— З родичами потім можна зустрітися.

— Хіба ти знаєш, якого родича маю?,. Та він у мене знаєш хто? Заслужений партієць і начальство.

Знадвору ввійшов Прохор. Аркадій Павлович, побачивши його, сказав:

— Ну, ось мій син стане біля вагівниці.

— А ви це, тату, куди зібралися?

— Додому. Чув, Прохоре, наша Маруся приїхала з Карпом.

— Хто сказав?

— Сама їх бачила.— І Зінька, стрінувшись очима з Прохором, почервоніла.

Та цього не помітив батько, поспішаючи додому, але на це звернув увагу Прохор. Він не квапився до вагівниці, стояв перед Зіпькою, дивився на її зашаріле обличчя й думав: "Ну й гарна ж бісова молодиця!"

До Прохора підійшов хуторянин і, нащось скинувши шапку, став просити:

— Вже ви зробіть ласку, зважте мої мішки, хочу завидна змолоти, щоб на вечір додому повернутися.

— Добре. Зважу зараз.

Хуторянин одійшов, а Прохор, не одриваючи очей від Зіньки, сказав:

— Приходь сюди ввечері. Ждатиму.

— А чого приходити? — лукаво повела очима.

— Маю тобі щось сказати. Прийдеш?

— Не знаю,— знову наче обпалила його своїм поглядом і швидко вийшла з млина.

Десь иа жорнах дзеленчало металеве коліщатко.

— Засипай, заси-па-а!..— кричав з верхніх приступок мірошник Пилип, якого всі чомусь називали Фількою.

Низенький, горбатий, з довгими чіпкими руками, у припорошеному борошном одязі, він, мов кібець, стежив своїми жвавими розумними очицями за кожним селянином і гримав на тих, хто порушував установлений порядок:

— Куди сиплеш? Де твоя черга?

— Без черги — Шумейко дозволив.

— Брешеш!

— Забирай у нього мішок, не давай розв'язувати!

— Бач, буряк який! Бачили таких... Ми з самого ранку чекаємо, а він тільки прийшов та вже й засипати пнеться!

— Ти не смикай мішок, а то як смикну — юшкою вмиєшся, пусти! — кричав дядько.

Коло ступи з своїм клунком стояв худий чоловік — швець, у фартусі, забрудненім смолою. Його штурхали під боки, квапили:

— Засипай ти, бовдуре, чого дивишся, адже ж твоя черга. Зашелестіла з мішка просушена пшениця.

— А що, протиснувся без черги? — сміялися з нахаби, але хуторянин сильною рукою підняв шевця трохи від землі й кинув на мішки. Це розсмішило всіх і образило шевця. Король-ком-півником підскочив він до кремезного чоловіка:

— Ти за що, хуторянська твоя морда, га? За що штовхаєшся?

Маленький, сухий, але задиркуватий кустар порожнім мішком лясь хуторянина по обличчю — і запорошив очі.

Плюється той, протирає очі, поривається до шевця, та хіба ж пустять.

— Ну-ну, не займай, а то намилимо в'язи.— Це слобідські свого захищають.

Хуторянин погрозив кулаком, голосно вилаявсь і, одтягнув-ши свої мішки, сів на них, червоний і спітнілий. А зверху Філька питав:

— Хто засипав зараз?

— Я, а що?

— Вперше хіба молоть прийшов? Підставляй торбину під послід.

— Який там послід? У мене ж пшениця зерно в зерно — чиста, а це ось вівсюг якийсь сиплеться.

— Ну, ти, не розпатякуй, підставляй!

У паровому млині стояв гамір. Літав у повітрі білий густий порох від борошна.

Знову почувся брязкіт металевого коліщати, знову кинув Філька своє байдуже "засипай", і якийсь дядько мотнувся похапливо з мішком зерна до ступи. Заверещала жінка:

— Куди ж ти прешся? Чи ти думаєш, що я чергою поступлюся? Ох і розумний який знайшовся!.. Ну-ну, ти пусти! Куди ото мішок ставиш? Зо мною балачки будуть короткі — наб'ю одразу.

А молодиця така: мішок під рукою тримає й не зігнеться. Підійшов Прохор.

— Що ж це робиться у вас? — скаржився хуторянин. Мені Аркадій Павлович без черги обіцяв змолоти, а вони не пускають.

— Засипай!

— А ось-о він не хотів! У мене діти дома. Чекають не дочекаються, і сама я зранку товчуся у млині.

— Не кричи, бабо, не на базарі!

— А от буду кричати, буду! Ви думаєте, що як паровий млин ваш, так усяке самочинство тут робити можна? Нє-єт!.. Он ходять чутки, що якась комісія з Харкова приїде обслідувати. Забере млин, годі вам орендувати.

— Ой баба! Ой дурна... Ти диви, як говорить.

— Геройська. Ця, мабуть, і самого чорта не злякається.

— Діла! — сміялись навколо, а жінка кричала:

— Без черги тільки раніш, коли гаспада були, а тепер, слава тобі господи, наша власть, комунічеська. Гаспадів у морі потопили. Всі граждане рівноправні.

Металеве коліщатко задзеленчало дужче, і жінка запитала:

— Засипать, чи що?

— Зажди. Ти, бабо, тутешня, а мені ще двадцять верстов їхати. Мені сам хазяїн дозволив.

— Ой-ой! Швидкий який! Ну чого ти баньки витріщив? Посмій тільки сипнути. Я тобі всиплю у потилицю. Чи бач, хазяїн йому дозволив... А я не дозволю!

— Та мели вже, мели, хай ти сказишся, язиката сатано!

— І лаятись до пуття не вміє, по-хуторянському. У наших би мужиків повчився, розбитний у нас народ,— засміялася жінка та до чоловіків: — Чи таки уступити йому чергу? Може, й справді йому далеко їхати?

— А мені хіба близько?

— Ми ждемо, і він хай підожде.

— Сип! — сказав Прохор хуторянинові й пішов. Зашуміло зерно по дротяній сітці, знявся над нею сухий

пил — на черені зерно сушилось.

— Так он ти як? Нами нехтуєш, а молодого хазяїна слухаєшся? — І дебела жіноча рука смикнула хуторянський мішок.

Данило Максимович Шульга — Єгорів батько — уникав зустрічей з Шумейком, бо ие любив хазяїн, коли сторонні люди товклися біля машин. "Хіба іншого місця для балачок немає"? Тому так сторожко підходив Данило Максимович до дверей, де на бляшаній дощечці ледь виднівся вицвілий напис: "Стороннім вхід заборонений".

Відхиливши двері, він озирнув приміщення.

— Немає?

— Заходь! Додому хазяїн пішов.— І коли гість переступив поріг, механік попрохав: — Розповідай, Даниле Максимовичу, з якою новиною прибув?

— Та новина, Романе Петровичу, є... Добра новина!

— Говори.

— Повернувся Олійиичепко з міста, мав там розмову з одним адвокатом. І той адвокат сказав, що паровий млин можна одібрати в Шумейка, якщо того захоче громада... Отож треба написати таку заяву, та підписатися людям, та щоб ту заяву хтось одвіз до округу, начальству високому, бо в повіті у Шумейка є своя рука — зять Карпо. Ти ж знаєш, ми вже клопотали раз, а що з того вийшло? Як володів Шумейко млином, так і досі володіє. А вже по інших місцях такі млини одібрані для народу. Отож треба заяву написати тільки до округу. Вони там розберуться по правді. Оце така в мене новина.

— Новина добра. Що ж, мабуть, завтра зберемося гуртом та обміркуємо, як треба діяти. Хоч воно слід було б у такому ділі звертатися до повіту.

— В тому-то й справа, що в повіті головним начальником служить його зять Карпо Нехльода та, крім нього, ще є приятелі. Хазяїн знає, з ким дружбу вести.

— Не всі ж вони такі. Не може того бути, щоб Радянська влада та на таких людях трималася. Правду як не топчи ногами, вона завжди буде зверху!

Несподівано розчинилися двері, і до машинного відділу зайшов хазяїн. Він був здивований, побачивши старого Шульгу. Очі хазяйські спалахнули злим вогником.

— Ти знову тут? — запитав він, недружелюбно оглядаючи гостя.— Хіба не говорив я тобі а чи ти сам не читав на дверях, що стороннім вештатись тут забороняється?

— Я до сина прийшов, до Єгора...

— Брешеш! По очах бачу — брешеш. Я догадуюсь, чого ти сюди ходиш,— і перевів важкий погляд на механіка.— Змовляєтесь за хазяйською спиною, та я ваші плани розметаю. Чуєте? А тебе востаннє попереджаю: ще раз застану отут — твого сина Єгора вижену з роботи. Так і знай! — І він зник, грюкнувши дверима.

У млині Аркадій Павлович підійшов до Прохора, і той одразу відчув, що батько чимсь стривожений.

— Вдруге його застаю у машинному відділенні. А там же ясно написано й попереджено: коли ти сторонній — не смій заходити, а він заходить, наче до своєї хати.

— Та про кого це ви говорите?

— Як про кого? Про Данила Шульгу.