Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Сина, каже, провідати прийшов. А я ж бачу, по очах його бачу — не те у нього на думці. Змовляються, гади, хитрують зі мною, ну, я ті хитрощі все одно розгадаю. Ти, сину, наглядай за Романом, бо відчуває моє серце — добра від нього нам не ждати.

— Чому? Він чоловік безвредний,— ухильно сказав Про-хор, згадавши в цю хвилину про Зіньку. "Хто знає, може, колись доведеться мені й породичатися з механіком".

— Чув, Прохоре, нашого Карпа головою волосного комітету призначили.

— А в повіті він уже хіба не працюватиме? — спитав син, якого ця звістка неприємно вразила.— Значить, у нас він і житиме?

— А де ж йому жити?

— Чи не тіснувато буде? — спробував заперечити син, та батько, звівши на переніссі густі брови, суворо спитав:

— Ти що це, суперечиш батькові? Прохор замовк.

Не любить він Карпа, бо той колись до Віри залицявся, не раз додому її проводжав, а одружився з Марією.

Хто знає, як воно буде тепер. Житимуть в одній хаті, то, може, знову пригадається колишнє.

Ще відтоді Прохор затаїв глибоку образу та злість на Карпа. Душа його сповнилася ревнощами і гнівом, яких не в силі він був загасити в собі. Здається, вся кров серця вдарила йому в обличчя. Стало душно. Захотілося дихнути свіжим повітрям, і Прохор вийшов на подвір'я.

Обминаючи сани та коней і думаючи лише про Карпа й про те, що їм доведеться тепер жити під одним дахом, Прохор підійшов до невисокого паркана. Звиваючись між берегами, лягла засніжена Ворскла. Річище її з обох боків позначили закучерявлені інеем верби, лози та сади. У садах виднілися хати, а ще далі, по правий бік річки, простяглися гори з сизою смугою лісу.

Це все знайоме Прохорові змалечку. Тут він народився, тут минули його дитячі й юнацькі літа, тут він парубкував, тут потім судилося йому обвінчатися з Вірою, за якою до нього упадав Карпо. І чим більше зараз Прохор думав про це, тим сильніше ятрили його серце ревнощі, тим відчутнішою була в душі його лють на Карпа.

— Не життя це буде — мука,— вимовив Прохор, дивлячись на білу річку.

Його увагу привернула до себе якась жінка. Вона вийшла з пухнастих від іпею ліз і вузенькою стежкою простувала через лід до млина.

— Зінька! — аж скрикнув Прохор, голублячи її очима.— Вона... Пізнаю її ходу... Зінька... Значить, не забула. Я ж просив її прийти.

І похмурі Прохорові думки обірвалися, мов гнила нитка, а в серце наче засвітило сонце, зігріло його теплом своїм, втихомирило його недавню лють і гнів.

Йому хочеться відчути і ласку її, і ніжність. Хочеться слухати її голос, дивитися їй в очі іскристі, обіймати, пригортати до грудей своїх, забувши тоді й про дружину, й про Карпа, й про все на світі.

Прохор вдивляється. Тепер уже ніякого сумніву немає. Стежкою йде Зінька, але до кого? Може, до свого батька? У машинному відділенні біля дверей горить ліхтарик. З-під паркана до річки стікає струмочок. Тепла спрацьована вода парує, розтоплюючи під берегом кригу.

Зінька звертає із стежки, йде навпростець, і Прохор застережливо гукає до неї:

— Обережніше, там проталина!

Зупинилась молодиця наче вкопана, пізнавши одразу знайомий голос. їй раптом зробилося лячно.

"Що я роблю? Куди йду? Для чого йду? Додому... Швидше додому! Він одружений... одружений... Навіщо? Не треба..." Вона рішуче повернула назад і, не оглядаючись, швидко пішла протоптаною стежкою.

— Зінько! Зажди... Чуєш, Зінько!

Прохор спритно перескочив через паркан, наздогнав її посеред річки, взяв сильними руками за плечі:

— Чого ж ти втікаєш від мене? Зінько! Несила мені критися... Люблю тебе! Люблю!..— І він рвучко притис її до себе, зламав у стані, припав жадібним поцілунком до її губів.

Слабо відпихаючись од нього, вона все ж піддавалась його зверхній чоловічій силі.

— Люблю тебе... Чуєш? — говорив він, шаленіючи ще дужче, і це проти волі впливало на неї, затуманювало її розум, солодкою млістю розливалося по всьому тілі.,. Вже не відпихають її руки Прохора, а довірливо лягають йому на плечі:

— Жадібний ти, Прохоре, наче в тебе жінки немає. Пусти! Та він не слухав, що вона йому говорила, а ще міцніше

пригортав її гнучкий стан, ще жадібніше цілував.

— Ну є в мене жінка, та душа до неї не лежить. Ти мені наймиліша в світі. Про тебе думаю, тебе у снах бачу,,.

І знову цілував Зіньку, а вона, трохи отямившись, просила:

— Пусти, хтось побачить, соромно буде...— Л сама відчувала, як кволими ставали її руки, як податливо й безвільно пригорталася вона до нього, підкоряючись йому, слухаючи його схвильований шепіт.

— Нехай бачать. Не боюсь... Нікого не боюсь! Хороше мені з тобою, Зінько, я грошей тобі дам або з ярмарку хустку привезу найдорожчу... Принадна ти... Нічого для тебе не пошкодую...

Зінька, широко розкривши очі, дивилася йому в обличчя. Цими словами наче в душу плюнув, образивши її світлі почуття. Образа була такою сильною, що Зінька, не пам'ятаючи себе, вдарила його в обличчя.

— Як смієш отаке мені говорити? Що я, гуляща якась? Дурень! Грошей він дасть, хустку найдорожчу... А я ж то думала...— І вона, вирвавшись з його рук, ридаючи, побігла стежкою і швидко зникла в чагарниках.

Прохор стояв наче очманілий. Горіла щока, але не гнівався на Зіньку, вчинок її не осуджував.

"А як вона могла діяти інакше? Не гуляща ж, ні, не гуляща Зінька... І мене, мабуть, любить... Невже справді любить?"

Перед очима поставало її палаюче лице, її повні рожеві губи, її шепіт, безвільні податливі руки, гнучкий стан, що теплом своїм розпалював у ньому бурхливу пристрасть. Він зараз не пам'ятав, що говорив їй хвилину тому, захоплений єдиним бажанням побути довше з нею...

Річка безлюдна, засніжена й тиха. Чмихає димар, але світла у млині не видно. Темне й подвір'я, а біля дверей стоїть чомусь юрба.

Прохор спритно перескакує через паркан, прибігає до машинного відділення, де горить гасова лампа.

— Де це тебе лиха година носить? — сердито запитує батько, метнувши очима на сина.

— Та я відлучився,,.

— А ти мусиш не відлучатись. До діла приставлений, значить, дивися добре, щоб усе справним було,— повчав невдоволе-ний батько.

Механік зшивав розірваний пас, а біля дверей товпились люди:

— Чому світла немає?

— А чи працюватиме млин?

— Хоч би ж змолоти...

— Світло дайте!

— Заждіть трохи, світло буде,— заспокоював людей хазяїн.— Пас порвався той, що динамо крутить. Ось механік зшиє його, і світло з'явиться. Заждіть трохи.

— Хоч би лампу якусь дали. У темряві сидять люди.

— Зараз дам.— І Прохор, засвітивши ще одну лампочку, вийшов з машинного відділення до людей. Від ящика, куди зсипає батько зерно за помол, шмигнула постать, сховалась між людьми.

— Чи скоро там налагодять світло? — почувся з темного кутка хриплий голос.

— Скоро.

Маленька лампа блимала, мов каганець. Падали від неї на похмурі стіни, вкриті борошняним пилом, великі, невиразні тіні хуторян, які сиділи, оберігаючи свої мішки.

У дальньому напівтемному кутку раптом скрикнула молодиця:

— Що я тобі — дівчина, що ти мене обіймаєш? Почувся одразу сміх і жарти:

— А що ж, у темряві воно саме якраз!

— Уже мовчала б, бісова молодиця. Хіба від того злиняє, що хтось приголубить.

— Еге. Воно, звичайно, всякому кортить приголубити, якщо молодиця підходяща.

— І не соромно тобі? — обурювався той же голос.— Та я зараз чоловіка гукну. Він вийшов покурити. Та він же тобі таких тумаків надає, що й онукам буде за тебе соромно.

— Темно... Хіба добереш...— виправдувався чоловічий голос.— Тут же моя жінка сиділа.

І знов у млині почувся сміх і жарти:

— Ну ось, бідний чоловік не добрав, де його жінка. За віщо ж на нього ображатись?

Знадвору поміж мішками пробирається жіноча постать до темного кутка, де обурюється молодиця.

— А чого це ти розкричалася на мого чоловіка? — чується владний, невдоволеиий голос.

— Того розкричалася, що довгі руки має! Лізе ними, куди не слід.

— Ти мого чоловіка не займай? А то я така, що й за патли можу взяти.

— А що тут трапилось? — озивається простуджений голос, і ображена молодиця, відчувши захист і підтримку свого чоловіка, закричала тепер голосніше, сміливіше:

— Ти чув, Іване? Вона мені погрожує! Та ти свому чоловікові погрожуй, щоб на чужих жінок не заздрився.

— Хто? Мій Грицько заздриться? — І до чоловіка: — Це правду вона каже? Признавайся! — налетіла тепер уже на свого чоловіка.— Говори, окаянна твоя душа, до кого ти тут залицявся?

— Я ж не хотів... Я думав, що ти сидиш на мішку, а воно інша... Хіба я посмів би... до чужої.

— Щоб же тобі повилазило, анахтема ти! Та щоб же тобі руки скоцюрбились одразу, як ти до чужої молодиці... Та я ж тобі, проклятуща твоя душа...

Невідомо, як би ще лаяла невдаху розлючена жінка, та саме в цю хвилину засвітилися електричні лампочки, і вона, засоромившись людей, одразу замовкла. Потерпіла молодиця, затулившись хусткою, заходилася поратись біля мішків, перевіряючи добротні зав'язки.

На жорнах дзеленчало коліща. Біля рукавів, звідки сиплеться крупчатка, стоять чоловіки і, не кваплячись, товкачами туго набивають мішки, чекаючи, поки Філька скаже, що пора той рукав закривати. Та Фільки не було. Металеве коліщатко на ремінці, б'ючись об жорновий камінь, дзеленчало все дужче.

— Засипати, чи що? — питався високий чолов'яга, позираючи туди, де мав бути мірошник.

— Засипай! — кричали з кутків.— Мо', до вітру вийшов чоловік. Дзеленчить, значить, млива немає...

Раптом несамовитий крик долинув знадвору, вразивши людей.

"Що трапилось? Хто кричить? Чому кричить? Може, там бійка? Може, якесь нещастя?"

Чоловіки один за одним поспішали до дверей. На рамі циркулярки, освітленій лампочкою, лежав блідий Філька з блукаючими очима, в яких світився страх, біль, відчай і розгубленість. Він уже не кричав, а тільки стогнав і благально дивився на людей, що його оточили.

Дерев'яна рама густо зачервонілась. Під гострими зубцями пилки, яку вже спинив Роман Петрович, лежала понівечена й закривавлена рука і пошматований піджак, теж густо змочений кров'ю.

— Більше красти не будеш. Не будеш...— говорив схвильований і блідий Аркадій Павлович. Він стояв тут же, спостерігаючи за тим, як Роман Петрович з Єгором порались біля мірошника. Філька не стогнав навіть, а розширеними, повними болю очима дивився в обличчя своєму хазяїнові, а той уникав його погляду, ховаючись за людьми.

— Виймай, Єгоре, руку.