Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Одривай шмаття, та швидше, а то він кров'ю зійде.

Витягли Фільчину руку з-під циркулярки, та то вже була не рука, а обрубок, на якому ледве тримався такий же другий — закривавлений, пошматований, з пожовклими пальцями.

Філька сам не міг стояти на ногах, і його повели під руки до сторожки, поклали там на тапчан.

— Запряжи Метелицю! — наказав Аркадій Павлович наймитові Семену.— Одвези його мерщій до лікарні.

Семен побіг викопувати наказ.

— Ех-ха-а! — хтось протягнув досадливо й журно.— А вдома у нього діти малі.

— Хай не краде. Попросить — завжди дам. А то йду я з машинного відділення, бачу, крадеться хтось попід стіною. Хто ж воно, думаю, пригнувся за сажнем дров, чекаю, коли це — Філька. "Де борошно взяв?" Мовчить. Та хіба ж я не знаю, де взяв. Штовхнув я його тоді легенько в груди, а він оступивсь та на раму циркулярки.— І хазяїн зібрав розсипану крупчатку, взяв клунок і, не поспішаючи, пішов до млина.

Хтось у натовпі, але так, щоб не чув Шумейко, сказав:

— Бач, добрий який — "попросить — завжди дам", а сам і розсипане пучками повизбирував.

Під'їхав згодом Семен.

Поклали Фільку на сани, поїхали, а хтось із слободян побіг сповістити про нещастя мірошникову сім'ю.

Жвавий, добре вгодований кінь тягнув сани, навантажені ячною соломою. За саньми, тримаючи в руках віжки, йшов високий хутірський парубок у смушевій шапці, в кожушку й чоботях, вимащених дьогтем, різкий і досить неприємний дух якого не могли приглушити пахощі соломи.

— Ось до цього двору завертай,— сказала Зінька і побігла вперед, розчинила навстіж ворота. Хура соломи все ж зачепилася краями за ворітню, лишаючи позад себе пахучі жмути соломи, які Зінька тут же спритно й підібрала.

З-під повітки вийшла Зорька й, ремиґаючи, байдуже дивилася на корм.

— Може, вона й не їстиме?

— Як то можна такої соломи не їсти? Ячний корм всяка худоба любить.

Зінька піднесла корові отой оберемок, що підібрала біля воріт, але корова тільки понюхала і, одвернувши голову, продовжувала ремиґати.

— Не їсть.

— їстиме. Я знаю. У нас три корови добре цю солому їдять, то й ваша їстиме. Куди скидати?

— Та просто біля комори.

Парубок обіперся підборами в сніг, натиснув плечима, і солом'яна хура зсунулася набік. Він одразу ж вирушив з двору, а на ґанок з рядниною в руках вийшов батько.

— Це ви^ тату, допомагати мені хочете?

— А чому б і не допомогти?

— Та ви ж дві ночі на паровому млині були. Ідіть відпочивайте,, я сама впораюсь.

— Коли вже з хати вийшов, то працюватиму.— І Роман Петрович, розстеливши ряднину, поклав на неї два добрих оберемки, ледве стягнув потім кінці ряднини та й пішов по дерев'яних східцях до комори.

— Давайте, тату, так домовимось: я вам подаватиму, а ви натоптуйте як слід.

— Гаразд.

Батько, здавалося, танцював па соломі, чхав від пилу, а Зінька з того незлобиво сміялася:

— Що, тату, добре свербить у носі? Будьте здорові!

— Дякую! Апчхи!..

На подвір'я зайшов Матюша Жигай з своєю "братвою". Всі вони вже випили, певне, по добрій .чарчині, бо очі в багатьох скаламучені, а обличчя не в міру розчервонілися.

— Хазяїн вдома? — запитав Матюша, недружелюбно оглядаючи Зіньку.

— Що вам, хлопці, треба? — І Роман Петрович вийшов до непрошених гостей.

— Будемо робити обшук.

— А то ж для чого?

— Може, самогонний бак у соломі ховаєте, а може, й самогон.

— Самогон? — перепитав Рубан і щиро засміявся.— У мене? Самогон? Це ж вас хтось надіслав чи самі до такого додумались?

Хлопцям стало ніяково, і вони почали умовляти свого ватажка:

— Ходімо, Матюшо. Хіба ми Рубана не знаємо? Чесна людина.

— А я кажу — шукати будемо,— із злою впертістю промовив хмільний Матюша і, ставши на приступці, втупив п'яні очі в обличчя механіка.

— Говори, чого в коморі топтався?

— Корму корові купив, то ось зношу.

— Побачимо, що під тим кормом ховаєш. За мною! — гукнув до хлопців, що м'ялись і не хотіли ритись у соломі, бо всі знали— Рубан не вживає самогону, то й гнати його не буде.

— Дарма стараєшся, Севастяновичу.— Хочеш — шукай, хочеш— ні, тільки цією штукою я не займаюсь.

Матюша, не слухаючи, почав шарудіти в соломі.

— Ти не розковирюй так! Не буду після тебе втоптувати вдруге.

— Що, боїшся? Бак заховав? Ану-ну,— і Матюша ще завзятіше почав розкуйовджувати солому, викидаючи оберемки з комори. Підійшов до нього Рубан, сильною рукою схопив за комір піджака.

— Іди звідси під три чорти!

Оступився Матюша з східців та просто в сніг.

— А-а! Так ти он як... битись?! — оскаженіло скрикнув і вихопив револьвер.

— Такою штукою не жартуй. Чуєш? Сказав же, ніякого самогону в мене немає, а солому розворушите.

— Я наказую викинути все з комори. Сам хочу перевірити..:— не докінчив, бо Роман схопив його за руку і здавив так сильно, що з закляклих Матюшиних пальців поволі вислизнув револьвер, занурившись рукояткою у сніг. Механік став на зброю чоботом, а сам, не випускаючи Матюші, з люттю промовив:

— Ах ти ж, гадюченя жигаївське! — І з розмаху вдарив Ма-тюшу в обличчя; вдарив з такою силою, що той, не встоявши, тільки змахнув руками і* впав навзнак у пухнастий сніг. Та, швидко схопившись на ноги, закричав до своєї братви:

— Чому ж ви стоїте? Мене, секретаря комсомольського осередку, б'ють, а ви дивитесь!.. Хапайте його, в'яжіть йому руки!

Слухняні Матюшині спільники одразу кинулись до Рубана. Він одбивався від них важкими кулаками, а молоді лобуряки розлючено кидалися знову до нього, поки не збили з ніг.

— В'яжіть його!

— Не дам в'язати! Не смієте!—закричала Зінька, схопивши в руки вила-трійчата, і ці вила страшніше за зброю вплинули на братву. У всій постаті Зіньки відчувалася така рішучість, а очі її палали таким нещадним гнівом, що, здавалося, перший, хто тільки підступить до батька, тут же й зляже замертво, пронизаний наскрізь сталевими гострими зубцями.

— Гаразд. Ми ще з ним поговоримо в іншому місці,— сказав погрозливо Матюша і, розшукавши в снігу свій револьвер, поспішив до воріт.

Рубан, підвівшись на ноги, знову хотів було метнутися до Матюші, але Зінька його не пустила:

— Тату, отямтесь!

— Пусти мене, Зінько! — кричав механік, ненависним поглядом проводжаючи непрошених гостей.— Пусти, я ще йому дам!..

На вулиці, проти двору, стояли сани з розбитими баками. У передку в соломі — сулії з самогоном. Веселий, хмільний візник куштував первак, і очі в нього стали масними, добрими, а тіло погойдувалось на нетвердих ногах.

Через три двори завернули до Юминки. Зайшли до хати. Злякана дітвора збилася біля тапчана.

— Де мати?

— Немає.

— А де?

— Нема-аі—Діти почали тулитися одне до одного, і меншеньке заплакало.

Винишпорили всі закутки — нема. Оглянули подвір'я. Під повіткою солому перерили — не знайшли нічого, а пахне закваскою.

З льоху вийшла розчервоніла Юминчиха з відром картоплі й мискою капусти, а над льохом ледь помітно курився димок.

Побачивши таких "гостей", вона поспішно кинулася замикати двері.

— Ану, відмикай!

— Що ви, голуби мої, навіщо?

— Відмикай!

— Та чи ви у погребі не бували зроду? Що ж там дивитися? Ну є в мене картопля, буряки столові, капуста квашена...

— Давай ключа!

— Не пущу! — загородила Юминчиха собою двері, вхопилася рукою за клямку.— Не пущу!

Матюша вдарив її кулаком по пальцях. Заверещала жінка на подвір'ї:

— Вбивають!.. Ой рятуйте, людоньки, ря-туй-те!..

А з льоху винесли самогонний апарат, діжечку з закваскою і сулію перваку.

— Нічого, кажете, нема. А це що? Га? Що це за рідина? Юминчиха відразу замовкла.

— Та я вже вам... Залишіть мені бак, шкода ж. Червінець коштував. Зайдіть до хати, закусите й вип'єте. Намерзлися, мабуть, добре, а пора вже обідня.

— Е ні, дарма, тітко, те все.

— Холодець свіжий у мене, свининка копчена. Ще од різд-ва залишилася...

Хтось із хлопців буркнув:

— Чому б і не покуштувати нам холодцю?

— Та і я не від того, щоб перехватить,— швидко згодилися й інші, а гостинна хазяйка запевняла:

— На всіх вистачить, на всіх, заходьте.

— Тільки не гадай, бабо, що бак тобі залишимо. Ні-і-і, такому не бувати.

— Добре, добре, не можна, то й не треба...

Хитра господиня знала: аби до хати їх затягнути та почастувать, а там видно буде, як діяти далі.

Поставила хлопцям дві миски холодцю, перваку налила у графин.

— Пийте на здоров'ячко! Закушуйте! Дорогих гостей люблю почастувати.

Коли "гості" наїлися й напились, Юминчиха підійшла до Матюші:

— То ви вже, Севастяновичу, хоч бак залишіть мені, та й закваски шкода... Хороший самогон буде з неї. Ви вже якось уважте, а я, от хай мене пречиста покарає, не буду більше цим ділом займатися.

— Та що ж... я той... я нічого...

— Залишаймо! — підтримали всі свого ватажка.— Нехай гонить, може, колись іще нас почастує і пригостить.

— Почастую, голуби мої, заходьте... Завжди вас рада бачити.

Залишили їй бак, пішли, похитуючись, з хати. А ввечері, п'яні, вони гуляли по "Невському", нахабною юрбою врізалися в гущу слобідської молоді, зачіпаючи дівчат.

— А ряту-у-у... Пустіть мене, пустіть!

— Мамо!.. Ма-а-а!..

— Не займайте їх,— озиваються сміливіші серед молоді юнаки.— Понапивалися, то йдіть проспіться.

— А ти хто? Хто такий, що нам указуєш?

— Та що ти говориш з ним? Бий його! І зчинялася бійка.

Першим до Рубана прийшов Данило Максимович Шульга, сказавши:

— Всіх попередив, як і домовилися з тобою. Всі тут зберуться.

— Ну й добре.

— Зіньки немає?

— Пішла на гуляння. Молода, то вдома їй не спдиться.

— Бачив я дружину Фільчину, з лікарні йшла. Одбатували, каже, руку Пилипові по самісіньке плече. На все життя тепер каліка. І ні суду Шумейкові, нічого...

— Це йому так не минеться. Хай Пилип з лікарні випишеться. Він управу на хазяїна знайде. А не знайде сам, то ми йому допоможемо.

Розчинились двері, і поріг переступив Кіндрат Олійничен-ко — високий, худий, з довгими руками і хмурим обличчям. Широкі брови в нього зрослись на переніссі й чорніли, мов крила ворона, ховаючи глибоко в орбітах карі вдумливі очі.

Привітавшись з хазяїном, він мовчки сів на ослін, чекаючи, поки зійдуться інші.

Завітав Остап Головатий — огрядний, лисіючий, з помітною задишкою, якої не міг позбутися він ось уже кілька років.

У хаті ставало все людніше.

— Чули? — запитав Остап, важко дихаючи.— Незаможникам лісу виділили в Шишковому урочищі. Зрубати — зрубаємо, а доставити нічим. Народ у нас майстровий, все безкінні, а найняти десь підводи, то й дрова не варті будуть того, що затратиш на них.

— Чув я, що в Заповідному лісі теж сто дерев для комітету виділено, та тільки не бачити нам тих дерев.

— А чому? Чому ж то не бачити, коли визначено?

— У сільраді я був.