Читати книгу - "Наприкінці листопада, Янссон Туве"

Гемуль згрібав опале листя в садку й базікав про все, що спадало йому на думку, а мудрик мовчки ходив за ним, збираючи листя в кошик.

На якусь мить Гемуль затримався біля Татової блакитної скляної кулі, зазирнув досередини.

– Окраса саду. Коли я був ще дитиною, такі кулі зазвичай вкривали сріблом, – мовив він і знову взявся до роботи.

Мудрик Лавка навіть не глянув на кулю. Він хотів помилуватися нею, коли залишиться сам. Скляна куля була осердям Долини, у ній завжди віддзеркалювалися мешканці цієї околиці. Якщо хоч хтось із родини Мумі-тролів залишився удома, їх можна буде побачити в темно-блакитній скляній глибині.

Коли настали сутінки, Гемуль зайшов до вітальні й завів Татів настінний годинник. Спершу годинник забамкав, мов шалений, часто і нерівно, а потім пішов звичним ходом. Тепер годинник цокав тихо й рівномірно, вітальня знову ожила. Гемуль підійшов до барометра. Великий барометр мав прикрашений орнаментом корпус із тьмяного червоного дерева. Гемуль постукав по ньому. Прилад показував перемінно. Гемуль повернувся до кухні.

– Усе починає налагоджуватися! – сповістив він. – Зараз розпалимо у печі й вип'ємо ще кави. Гаразд?

Гемуль запалив кухонну лампу, приніс із комори сухарики з корицею.

– Справжні корабельні сухарі, – пояснив він. – Вони нагадують мені про мого човна. їж, мудрику! Ти надто худий!

– Дуже дякую.

Гемуля охопило легеньке збудження, він нахилився над кухонним столом і сказав:

– Мій вітрильник збудований на славу. Що може бути ліпшого на світі, як спустити навесні човна на воду?

Мудрик бовтав сухариком у каві і вперто мовчав.

– Отак чекаєш, чекаєш, – не вгавав Гемуль, – а тоді нарешті приходить весна; піднімаєш вітрило і гайда в море!

Мудрик поглядав на Гемуля з-під навислої на очі гривки й врешті видушив з себе:

– Ага…

Гемуль раптом спохмурнів – у хаті було надто тихо.

– Однак не завжди вдається здійснити все, що задумав, – сказав він. – Ти знаєш тутешніх мешкан-ців?

– Так, Мумі-маму, – відповів мудрик. – Інших пригадую невиразно…

– Я так само, – підхопив Гемуль, зрадівши, що дочекався хоч слова від мудрика. – Я ніколи до них не приглядався. Були собі та й були… – він завагався на мить, підшукуючи слова. – Я просто завжди відчував їхню присутність, якщо ти розумієш, що я маю на увазі… От, як, скажімо, присутність дерев чи речей…

Мудрик знову замкнувся у собі. За якийсь час Гемуль підвівся і сказав:

– Час, мабуть, спати… Завтра буде новий день.

Він повагався мить. Чудовий літній образ кімнатки для гостей на південному боці будинку безповоротно зник, тепер він бачив перед собою лише сходи, що вели до темної мансарди з порожніми кімнатами. Гемуль вирішив спати у кухні.

– Я трохи погуляю, – пробурмотів мудрик Лавка.

Він зачинив за собою двері й зупинився на східцях.

Надворі було темно хоч в око стрель. Мудрик трохи почекав, доки очі звикли до темряви, а тоді поволі зійшов у садок. Крізь пітьму ночі пробивалося голубувате світло. Мудрик дійшов до скляної кулі й зазирнув досередини. Вона була глибока, наче море, по якому котилися запаморочливо розлогі хвилі. Мудрик вдивлявся у кулю, не відводячи очей; минав час, але він терпляче чекав. Нарешті у глибокій синяві спалахнув слабенький вогник. Він засвічувався і гаснув, засвічувався і гаснув з рівними інтервалами, ніби маяк.

"Як вони далеко", – подумав мудрик Лавка. У нього змерзли лапки, але він вперто стояв, заворожено дивлячись на вогник, який то з'являвся, то зникав і був таким слабеньким, що ледве можна було його помітити. Мудрик відчув себе ошуканим.

Гемуль стояв посеред кухні з гасовою лампою в лапі і думав, яка ж це прикра і невдячна справа витягати матрац, шукати місце, де б його покласти, роздягатися й усвідомлювати, що ще один день перейшов у ніч.

"Як же так? – дивувався він. – Увесь день я був таким веселим і життєрадісним. То в чому ж тепер справа?"

Доки Гемуль стояв, дивуючись самому собі, двері ґанку відчинилися, і хтось увійшов до вітальні, перевернувши мимохідь стільця.

– Чого ти бешкетуєш? – гукнув Гемуль.

Ніхто йому не відповів. Гемуль підняв догори лампу.

– Хто там?!

Чийсь дуже старечий голос загадково відповів:

– А я тобі не скажу!

7

Він був дуже старий і забудькуватий. Одного темного осіннього ранку він прокинувся й забув, як його звуть. Трохи сумно забувати чужі імена, зате як чудово забути власне!

Він вирішив не вставати з ліжка, лежав собі увесь день, перед очима щораз з'являлися нові видива, різні думки приходили й відлітали геть; інколи він засинав, знову прокидався, але так і не згадав, хто він. То був спокійний і водночас дуже цікавий день.

Увечері він спробував придумати собі ім'я, щоб встати нарешті з постелі. Дід Дурко? Дядько-панько? Дядько-пунько? Дідо Страхополох? Глухань?

А скільки є таких, що, відрекомендувавшись, одразу втрачають свої імена. Вони приходять у неділю, надривно викрикують обов'язкові у гостях ввічливі запитання, бо до них ніяк не доходить, що він не глухий. Вони намагаються розмовляти з ним простими реченнями, щоб він зрозумів, про що йдеться. Вони бажають йому "на добраніч", йдуть собі додому і там співають, танцюють та забавляються до наступного ранку. Це – родичі.

– Я Дядько-панько, – прошепотів він урочисто. – Зараз я встану і забуду всіх родичів на світі!

Майже всю ніч Дядько-панько просидів біля вікна, вдивляючись у темряву, переповнений сподіваннями. Хтось пройшов повз його дім і зник у лісі. Чиєсь освітлене вікно віддзеркалювалося у воді на протилежному березі затоки. Можливо, там бенкетували, а може, й ні. Ніч поволі минала, а Дядько-панько все ще сподівався збагнути, чого ж йому пригнеться.

І аж на світанку він нарешті зрозумів, що хоче податися в долину, де він колись, дуже давно, побував. Цілком можливо, що йому доводилося тільки чути або ж читати про ту долину, але це не мало жодного значення. Найважливіше, що долиною протікав струмок. Чи, може, то була річечка? Але ніяк не ріка! Дядько-панько вирішив, що то таки струмок, йому більше до вподоби були струмки, ніж ріки. Там протікав прозорий дзюркотливий струмок, а він сидів, звісивши ніжки, на містку й милувався маленькими рибками, що ганялися одна за одною у воді. І ніхто не заганяв його спати. Ніхто не запитував, як він себе почуває, щоб тут же заговорити про цілком сторонні речі, не давши йому навіть можливості прислухатися до себе й визначити, як він все-таки себе почуває, добре чи зле. У тій долині він міг забавлятися й співати всю ніч і останнім іти спати на світанні.

Дядько-панько не відразу прийняв рішення. За своє життя він навчився, яке велике значення має твереза оцінка мрій та бажань, і знав, що мандрівку в невідомість слід ґрунтовно обдумати і підготувати.

Багато днів Дядько-панько блукав навколишніми пагорбами над довгою темною затокою, щораз глибше поринаючи у світ власного забуття, а долина тим часом ставала йому ближчою.

Останні багряні та жовті листочки облітали з дерев і шаруділи у нього під ногами (Дядько-панько все ще мав чудові міцні ноги). Інколи він підбирав палицею з землі гарного листочка і казав сам до себе: "Це клен. Цього я не забуду". Дядько-панько дуже добре знав, що йому слід пам'ятати.

За дні, що проминули, йому пощастило забути дуже багато. Кожного ранку він прокидався з тим самим загадковим відчуттям, що невдовзі щось повинно відбутися, й одразу ж починав ретельно забувати все підряд, щоб наблизити до себе Долину. Ніхто йому не заважав, ніхто не розказував, хто він такий.

Дядько-панько знайшов під ліжком кошика, поскладав у нього свої ліки, поклав маленьку плящинку коньяку, щоб лікувати кольки у шлунку. Він намастив собі шість канапок, розшукав парасолю. Дядько-панько підготував втечу, він покидав свій дім.

Упродовж років на підлозі у домі Дядька-панька нагромадилося чимало мотлоху. Речей назбиралося так багато, що не було сенсу їх підбирати й прибирати, а причин, щоб цього не робити, було іще більше. Речі купчилися островами – покинутий, нікому не потрібний архіпелаг. За давньою звичкою він обходив їх або ж переступав. Це вносило розмаїття у щоденне сновигання кімнатою і водночас сповнювало його відчуттям, що є у його житті певна постійність і стабільність. А тепер Дядько-панько вирішив, що речі йому більше не потрібні. Він взяв віника і вчинив у кімнаті справжній погром. Усе – залишки їжі, погублені капці, клубки пилюки, розсипані пілюлі, забуті аркушики із списком того, що слід не забути зробити, ложки й виделки, ґудзики й нерозпечатані листи – геть усе він змів на одну купу. З тієї велетенської купи дядечко вишпортав вісім пар окулярів і поклав їх до кошика. "Я ж тепер дивитимуся на цілком нові речі…" – подумав він.

Долина була вже зовсім поруч, немов би рогом, але Дядько-панько відчував, що ще не неділя.

У п'ятницю або суботу Дядько-панько покинув свій дім і, ясна річ, залишив прощального листа, бо як же інакше. "Іду світ за очі, почуваюся прекрасно! – написав він. – Я чув усе, що ви мені наторохтіли за сотні років, бо ж не глухий. І знаю, що ви без угаву гуляли й бенкетували потайки від мене". І жодного підпису.

Потім Дядько-панько одягнув нічну сорочку, гамаші, взяв з підлоги свій маленький кошик, відчинив двері, замкнув їх за собою, полишивши в порожній хаті сто довгих нудних літ, і, окрилений новим ім'ям та новими сподіваннями, рушив просто на північ, до щасливої Долини, і ніхто над затокою не знав, що він утік. Багряні і жовті листочки кружляли у нього над головою, а вдалині, з-поміж пагорбів, насувався новий осінній дощ, щоб змити рештки того, чого він не хотів пам'ятати.

8

Чепурулі довелося трохи відкласти свої відвідини Долини Мумі-тролів – вона ніяк не могла вирішити, пересипати їй речі нафталіном чи ні. Протимольна профілактика – це велика акція з провітрюванням, чисткою та усілякими іншими заходами, не кажучи вже про те, що самі шафи слід ретельно вимити й вичистити з содою та милом. Та досить було Чепурулі взяти до рук щітку чи ганчірку, як їй відразу паморочилося в голові, а з шлунка до горла підкочувалася млість. Не могла вона прибирати, і хоч трісни. А все після отого миття вікна на горищі.

– Але ж так не годиться, – бідкалася Непу руля. – Міль поїсть усю мою одіж!

Вона не знала, скільки часу гостюватиме.