Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Перестань. Вони просто мене не люблять і глузують, але я цим взагалі не переймаюся. Ти однаково б не вдарив жінку, еге ж?
— Ну, не вдарив би, — зізнаюся я, бо це правда, хоч так насправді не знаю, яка відповідь правильна. Якби я сказав таке здоровилам зі свого класу, вони б, напевно, вважали мене слабаком.
— Я не переймаюся тими, хто мене не любить. Шкода сил. Нащо? Хай собі балакають, мене це жодним чином не стосується.
— Окрім того, ти не товста, — додаю сміливо. Чесне слово, у житті б не подумав, що я так з дівчиною говоритиму.
— Трохи товста. Ну й що? У дупі я то мала, тобто мені байдуже. Моя мама теж була трохи затовста, а тоді стала найгарнішою дівчиною на районі. А навіть, якщо я не стану, що з того? У цьому світі є місце й для товстих, і для худих. А я казала тобі, що в поїданні мені немає рівних?
— Я бачив, — усміхаюся у відповідь.
І тут, на жаль, підходить Коперкова.
— Маслянка, іди сюди, — кидає вона. — Як живіт?
— Краще.
Немає вже сенсу брехати.
— Ага. Це добре. Пішли.
Я кидаю на Опту вибачливий погляд. Нічого не поробиш. Адже я тут в’язень і мушу виконувати накази наглядача.
День спорту закінчився. Я виглядав потім Опту, але її ніде не було. Тож я повернувся додому, або до чогось, що ним називалося.
Віка сидить сама за столом на кухні й грає на телефоні. У мийці гора брудного посуду, а смітник давно переповнений.
— Де бабуся? — питаюся.
— Лежить, — знизає плечима Віка. — Я голодна.
— Ти не обідала в школі?
— Обідала, але це було давно.
— А ти не могла собі нічого приготувати? Чи принаймні посуд помити?
— Як бачиш, не могла.
Короткі запитання, короткі відповіді. Як завжди. Віка. Після другого важливого моменту, коли я з’явився на світ, настав третій: народження Віки. Я мало що пам’ятаю з обох цих моментів, хоч ми народилися в одній лікарні, на Сольці, і якби мене пустили туди після її народження, може, я б пригадав щось із власного. Але цього не сталося.
Це третій Важливий Момент, не лише тому, що відтоді в мене є сестра, а ще й тому, що Віка поглинула всю мамину увагу. Тепер я перестав бути її дитиною, я став сином батька, тобто, вважай, нічиїм, бо батько вже тоді не надто брав участь у родинному житті. Не хочу нарікати, я розумію, що мама дуже хотіла донечку й узагалі. Кілька разів, гніваючись, вона сказала мені, що я схожий на батька, тож не дивуюся, що мама не в захваті від мене.
Віка — інша справа, її не можна не любити, бо вона така манюня гарнюня білявочка, яка за п’ять хвилин крутитиме будь-ким, як схоче. Крутила. Від манюньої гарнюньої білявочки нічого не лишилося. Чим темнішим ставало її волосся, тим хмурнішала вона сама. Зараз їй майже десять і вона нагадує важкого підлітка. Я б зовсім не здивувався, якби Віка курила за школою, разом із цими своїми подружайками, клубом Орлиць, схожими на рок-версію «Spice Girls» чи потвор із «Monster High», колись улюбленого Вічиного серіалу — тепер це вже вчорашній день, вона виросла з нього, як із плаття. Тепер моя сестра носить чорні джинси й футболку з написом «Fuck Off». Добре, що бабця не розуміє англійської.
На відміну від мене, Віка в школі популярна. Тобто батькам таки вдалося створити екземпляр, невідбракований ще на старті.
— Мати… Мама дзвонила?
Віка заперечно хитає головою.
Гм. Піду до бабусі.
Її кімната, колишня мамина спальня в мансарді, пахне ліками й старістю. Старість має свій запах, я це знаю, відколи бабуся тут живе. Їй уже майже вісімдесят, хоч мамі щойно сорок. У бабусі довго не було дітей, вона сама каже, що мама в них знайшлася, як манна небесна. Коли вони з дідусем уже геть утратили надію.
— Привіт, Бабі, — вітаюся я. — Як справи?
— А ти чого такий задоволений?
Звісно. Мати б точно нічого не помітила, але бабуня має радар на всі нюанси мого настрою.
— Ти переміг у забігу?
— Бабусю! Не смішно. Просто… — і ось я вже хочу розповісти, що познайомився із симпатичною дівчиною й узагалі, але якось не можу й слова видушити. — Якийсь такий настрій гарний. Просто так.
— Ну, певне ж, — примружує око бабуся.
— А ти як почуваєшся?
— Чудово. Уже краще. Щось трохи не мала сил нині, але вже добре.
— Бабусю… — наважуюся я, з нею нелегко говорити на такі теми. Вона поводиться, наче втричі молодша. — Може, тобі варто сходити до лікаря?
— Та що мені ці коновали! — обурюється вона. — Я ж маю про вас піклуватися! Усе зі мною гаразд. Балакаю — значить жива. Мені просто потрібно трохи відпочити. Вимкни світло, Фелю.
Так виглядає мій дім. Віка грає на телефоні, бабуся лежить нагорі, і я — шкільний лузер, фахівець із брудної роботи, який зараз засукає рукави й митиме посуд. Більше в цьому домі нікого немає й ще з місяць не буде. Або й два. Бо… от власне.
Одного дня, — мені тоді було сім, а Віці три роки, — батько випарувався із нашого життя. Це Четвертий Момент. Не те, щоб я відчув це як помітну зміну, бо, як я вже казав, він і раніше рідко бував удома. Батько був далекобійником і з’являвся в нас лише кілька разів на місяць, але мама це важко пережила, бо раптом не стало грошей, їй довелося йти на роботу, а Віку віддати до дитсадка. Мама — медсестра, і заробляла дуже мало, у нас вічно не було грошей, бо садок платний, комунальні треба платити,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелені мартенси, Іоанна Ягелло», після закриття браузера.