Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

Дорогою Судді Протазій поясняв, Для чого він наказ господаря зламав: У замку зала б то і вища, й обширніша, І, щоб приймать гостей, запевне вигідніша — Усякий згодиться, і кожен все те зна. А що нема шибок у вікнах, що стіна Десь там потріскалась — так це ж такі дрібниці! (Так каже — і Судді, в ознаку таємниці, Щораз підморгує. Велику, бачте, ціль На оці Возний мав). Як за верству відтіль, Од дому Судії, старих часів уламок, Стояв горешківський давно спустілий замок. Горешко смерть прийняв у чварах, у війні, Маєтки взяв уряд, — і знищено в ті дні Те, що роки жило, цвіло і розвивалось, Де учти голосні та бенкети справлялись. Частину за борги уже багато літ Забрав собі то той, то інший знов сусід, Частину — родичі з жіночого коліна. Та от ще ця стоїть занедбана руїна, Що прості шляхтичі і дарма б не взяли, Такі-бо витрати на замок той були. Лиш Граф, близький сусід, Горешків дальній родич, Вподобав ці старі бійниці, вежі, сходи: Він по чужих краях недавно мандрував І, тільки глянувши, упевнено сказав, Що дім готичної, мовляв, архітектури, Хоч говорив Суддя про того ж замку мури, Що майстер з Вільна був, отож ніяк не гот. Граф був романтиком, аматором пригод — І замком захотів як стій оволодіти. Так само і Суддя. Процес зайшов кипіти: То земство, то уряд губернський, то сенат, Аж знову діло все вернулося назад — Великі і Судді, і Графу давши збитки — На пограничний суд… Вже з’їхалися й свідки, Щоб дати справі тій належний рішенець І чварам бажаний покласти враз кінець. Протазій слушність мав, що замкова кімната Придатна, щоб гостей і суд весь трактувати: Неначе рефектар,[14] простора та ясна, Кругом пілястрами оздоблена вона; Округле, без окрас у ній склепіння строге, На стінах же висять оленів, лосів роги,  І скрізь підписано, хто й де уполював. Серед трофеїв тих горешківських сіяв Півкозиць:[15] давній герб, в боях і в учтах знаний. От гості сходяться. Усяк святочно вбраний, Усякий, знаючи, як жить серед людей, Розмову повагом незмушену веде. Ввійшли, спинилися і утворили коло. Для Підкоморія найвище місце столу Лишили, бо такий і вік його, й уряд. Він низько кланявся, як каже давній лад, Панам, і паніям, і молоді, і старшим, На покуть ідучи своїм поважним маршем, Праворуч — Судія, а ксьондз при ньому став І по-латинському молитву прочитав. По чарці випито. Усі круг столу сіли  І мовчки холодник литовський жваво їли. Тадеуш, яко гість, побіля пишних дам Сів при господарі, хоч молодим літам Належало б лише в кінці стола сидіти. Ще поруч місце є. Все так, як слід, накрито І невідомого прибульця дожида. Судця уже не раз на двері погляда, Тадеуш і собі перебіга очима, Немовби дивне щось таїться за дверима.  Що з того, що панни сіяють край стола, Що навіть короля потішити б могла Краса їх молода, як квітка в темнім гаї: Він тої, що нема, уважно виглядає! Звичайно, загадка! У молодих літах Шукаєм щастя ми свойого в загадках. Вродлива поруч з ним сидить Підкоморанка, Та він ні разу їй не наливає склянки, Тарілок не зміня, не подає їй страв І ніби нехотя слів зо двоє сказав, Тому й не виплива з почтивої розмови Його столичний блиск і виховання нове. Порожнє місце те, де люба таїна, Вже не порожнє, ні! Він виповнив до дна Його уявою, бажаннями, гадками, Що ніби ті жабки на луці, між квітками Плигають радісно над вечір дощовий, — І образ перед ним підноситься живий, Як пишна лілія на водяніц просторі. Дочці своїй вина наливши, Підкоморій Молодшій передав тарілку огірків І гірко вимовив: «Багато я прожив, Вже й недолугий став, проте своїм же дочкам Служить доводиться…» Враз кинулись гурточком Сусіди молоді на