Читати книгу - "Інферно"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він повернув голову й знову побачив перед собою вікно. Світло було вимкнене, тому віддзеркалення його обличчя у склі зникло і його змінив далекий обрій, освітлений вогнями ліхтарів.
На тлі шпилів і куполів поле зору Ленґдона заступав один-єдиний царствений фасад. То була приголомшлива кам’яна споруда фортеці із зубчастим парапетом і вежею триста футів заввишки, яка розширювалася нагорі, утворюючи зубчастий виступ із бійницями.
Ленґдон рвучко сів у ліжку, і голова його вибухнула болем. Долаючи пекучий пульсуючий біль, він зосередив погляд на цій вежі.
Він добре знав цю середньовічну споруду.
Вона була одна-єдина в усьому світі.
І, на жаль, була вона розташована за чотири тисячі миль від Массачусетсу.
***А за вікном, невидима в затінку віа Торрегаллі, кремезна жінка легко зіскочила з мотоцикла BMW і рушила напруженою ходою пантери, що вистежує свою здобич. Її коротко підстрижене волосся, зроблене зачіскою в стилі «шипи», стирчало над піднятим коміром чорної мотоциклетної куртки. Помацавши пістолет із глушником, вона втупилася у вікно палати Роберта Ленґдона, де щойно згасло світло.
Сьогодні ввечері її початковий план зазнав жахливого краху.
Варто було одній голубці протуркотіти – і все пішло шкереберть.
Тепер вона повернулася, щоб закінчити невиконане завдання.
«Невже я у Флоренції?»
У голові Роберта Ленґдона гупало. Він уже сидів, випрямивши спину, у шпитальному ліжку й безперервно тиснув пальцем на кнопку виклику. Попри заспокійливе, яке вже встигло потрапити йому в кров, серце професора шалено калатало.
Лікарка Брукс поспіхом увійшла до палати, вимахуючи своїм «кінським хвостом».
– Щось трапилося?
Ленґдон отетеріло похитав головою.
– Я… я в Італії?
– От і добре, – сказала жінка. – Ви вже пригадуєте.
– Ні! – скрикнув Ленґдон, показуючи у вікно на величну споруду, що вивищувалася вдалині. – Просто я впізнав Палацо Веккіо.
Лікарка Брукс знову ввімкнула світло, і флорентійський обрій зник. Підійшовши до ліжка, вона сказала тихим голосом:
– Пане Ленґдон, не хвилюйтеся. У вас амнезія середньої тяжкості, але лікар Марконі запевняє, що функції вашого мозку в порядку.
До кімнати влетів бородатий лікар, вочевидь, він теж почув дзвінок виклику. Поглянув на покази серцевого монітора Ленґдона, а молода лікарка тим часом швидко пояснювала йому італійською – мовляв, Ленґдон став agitato, бо дізнався, що він в Італії.
«Agitato? Збуджений? – обурено подумав Ленґдон. – Не збуджений, а радше отетерілий!» Адреналін, що хлинув у його судини, уже почав свою війну із заспокійливим.
– Що зі мною трапилося? – суворо спитав він. – І який сьогодні день тижня?
– Та все нормально, – відповіла жінка. – Тепер передсвітанковий ранок. Сьогодні понеділок, вісімнадцяте березня.
«Понеділок. – Ленґдон змусив свій зболений мозок повернутися до останніх образів, які міг пригадати: він іде сам-один у прохолодній темряві університетського містечка в Гарварді, щоб прочитати вечірні суботні лекції. – Це було два дні тому?! – Професор спробував пригадати хоч що-небудь, що трапилося під час лекцій чи опісля них, і гостре відчуття паніки охопило його. – Я не можу пригадати нічого». Серцевий монітор знову пришвидшено запищав.
Лікар Марконі почухав бороду й заходився налаштовувати медичне приладдя, а лікарка Брукс знову всілася поруч із Ленґдоном.
– Ви видужаєте, усе буде нормально, – запевнила вона його лагідним і тихим голосом. – Ми діагностували у вас ретроградну амнезію, якою вельми часто супроводжуються травми голови. Можливо, ваші спогади кількох останніх днів будуть сплутаними або взагалі відсутніми, але ваш мозок не зазнав непоправної шкоди. – Вона зробила невеличку паузу. – Ви пам’ятаєте моє ім’я? Я вам його сказала, коли увійшла.
Ленґдон на мить замислився.
– Сієнна. Лікарка Сієнна Брукс.
Жінка всміхнулася.
– Ось бачите. У вас уже накопичуються нові спогади.
Біль у голові Ленґдона був майже нестерпний, а поле його периферійного зору залишалося розмитим.
– А що… що сталося? Як я сюди потрапив?
– Гадаю, вам слід відпочити, і, можливо…
– Як я сюди потрапив? – наполегливо спитав він, і апарат серцевого моніторингу знову пришвидшено запищав.
– Гаразд, тільки намагайтеся дихати вільно й розслаблено, – погодилася лікарка Брукс, обмінявшись із колегою бентежними поглядами. – Я розповім. – І вона мовила підкреслено серйозним тоном: – Пане Ленґдон, три години тому ви зайшли, погано тримаючись на ногах, до відділення невідкладної допомоги й майже одразу зомліли; із рани на вашій голові сочилася кров. Ніхто й гадки не мав, хто ви і як сюди потрапили. Ви щось мимрили англійською, тому лікар Марконі попрохав мене допомогти йому. Я приїхала сюди з Англії в академічну відпустку.
Ленґдону здалося, що він прокинувся всередині картини Макса Ернста3. «Якого біса я опинився в Італії?» Зазвичай Ленґдон приїздив сюди в червні раз на два роки, щоби взяти участь у мистецькій конференції, але нині березень.
Заспокійливе вже діяло сильніше, і йому здалося, наче земне тяжіння дужчає з кожною секундою, намагаючись протягнути його донизу крізь матрац. Ленґдон пручався цій силі, натужно підводячи голову й силкуючись не заснути.
Лікарка Брукс схилилася над ним, зависнувши в повітрі, наче янгол.
– Благаю, пане Ленґдон, – прошепотіла вона. – Травма голови є надзвичайно вразливою впродовж першої доби. Вам треба відпочити, інакше заподієте собі серйозної шкоди.
Раптом у динаміку внутрішнього радіо затріскотів чийсь голос.
– Лікарю Марконі?
Бородань натиснув на кнопку й відповів:
– Sì?
Голос у динаміку швидко заговорив італійською. Ленґдон не второпав, про що йшлося, але побачив, як лікарі обмінялися здивованими поглядами. Чи то були тривожні погляди?
– Momento, – сказав Марконі, завершуючи розмову.
– Що сталося? – спитав Ленґдон.
Йому здалося, що очі пані Брукс трохи звузилися.
– То був черговий із прохідної відділення невідкладної допомоги. Хтось прийшов побачитися з вами.
У запамороченій голові Ленґдона блиснув промінець надії.
– Добра новина! Може, ця людина знає, що зі мною сталося.
На обличчі пані Брукс з’явився вираз невпевненості.
– Дуже дивно, що до вас хтось прийшов. Ми не знали, як вас звати, і ви навіть іще не зареєстровані в нашій системі.
Насилу долаючи дію заспокійливого, Ленґдон незграбно підвівся й сів у ліжку.
– Якщо хтось знає, що я тут, то ця людина має знати, що зі мною трапилося!
Лікарка Брукс поглянула на лікаря Марконі, і той негайно похитав головою й постукав по своєму годиннику. Жінка знову повернулася до Ленґдона.
– Це палата інтенсивної терапії, – пояснила вона. – Щонайраніше до дев’ятої ранку сюди не можна заходити нікому.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інферно», після закриття браузера.