Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

— Любий мій, — відповів Люсьєн, — я дотримуюсь аксіоми, за допомогою якої можна з певністю прожити спокійно: Fuge, late, tace![8] Я залишаю вас.

— Але я тебе не залишу, доки ти не поквитаєшся зі мною за один священний борг, — скромненька вечеря, га? — сказав Блонде, який надто полюбляв гарну їжу і прагнув, щоб його частували, коли не мав грошей.

— Яка вечеря? — спитав Люсьєн, не стримавши нетерплячого жеста.

— Ти не пам’ятаєш? Ось із чого видно, що друг благоденствує: він утратив пам’ять.

— Він знає, що винен нам, я ручуся за його серце, — підхопив жарт Блонде.

— Растіньяк, — сказав Блонде, беручи під руку молодого франта в ту хвилину, коли він підходив у глибині фойє до колони, біля якої стояли ці, так би мовити, приятелі, — йдеться про вечерю: ви візьмете участь... Хіба тільки цей пан, — провадив він серйозно, показуючи на Люсьєна, — не буде вперто відмовлятись від боргу честі; він це може.

— Ручуся, що пан де Рюбампре не здатний на це, — сказав Растіньяк, який і не думав про містифікацію.

— Ось Біксіу! — скрикнув Блонде. — Він теж буде: без нього завжди чогось не вистачає. Без нього шампанське склеює мені язик, і все здається мені прісним, навіть перець дотепів.

— Друзі мої, — сказав Біксіу, — я бачу, що ви зібралися навколо сьогоднішнього чуда; наш дорогий Люсьєн знов починає Овідієві метаморфози. Так само, як боги перетворювалися на дивні овочі і подібне до них, щоб зваблювати жінок, так він перетворив Шардона[9] на дворянина, щоб звабити — кого? Карла X! Любий Люсьєн, — провадив він, взявши його за ґудзик фрака, — журналіст, що стає вельможею, заслуговує на чудову бучу. На їх місці, — сказав нещадний насмішник, показуючи на Фіно і Верну, — я б тебе зачепив у газеті; ти б їм дав сотню франків — десять шпальт дотепів.

— Біксіу, — сказав Блонде, — амфітріон для нас священний протягом доби перед і півдоби після бенкету: наш іменитий друг частує нас вечерею.

— Аякже! Якже! — підхопив Біксіу. — Хіба це не потрібна справа — врятувати велике ім’я від забуття, наділити вбогу аристократію талановитою людиною? Люсьєн, преса поважає тебе, свою колишню найкращу оздобу; ми тебе підтримаємо. Фіно, передову в столичній газеті! Блонде, підступну статтю на четвертій сторінці твого журналу! Оголосимо про вихід з друку найкращої книги нашої доби “Стрілець Карла IX!” Благатимемо Доріа видати якнайшвидше “Маргаритки” — ці божественні сонети французького Петрарки! Понесімо нашого друга на щиті з гербового паперу, який створює і руйнує репутації!

— Якщо ти хочеш вечеряти, — звернувся Люсьєн до Блонде, бажаючи позбутись цієї банди, що загрожувала зрости, — здається, тобі не було потреби вдаватись до гіпербол і парабол зі старим другом, немов це якийсь дурень.

До завтрашнього вечора, у Лоентьє[10], — швидко сказав він, побачивши якусь жінку, що підходила, і кинувся до неї.

— О! О! О! — сказав Біксіу щоразу, змінюючи тон з кожним вигуком немов упізнаючи маску, назустріч якій кинувся Люсьєн. — Це варто підтвердити!

І він пішов слідом за гарною парочкою, випередив її, оглянув пронизливим оком, і повернувся, чим дуже були задоволені всі ці завидники, що цікавились, звідки походить зміна долі Люсьєна.

— Друзі мої, ви здавна знаєте, як щастить вельможному панові де Рюбампре, — сказав їм Біксіу, — це колишній “щур”, що був у де Люпо.

“Щури” були одним із розкішних збочень, поширених на початку цього століття, а тепер забутих. “Щур” слово застаріле, — означало дівчинку десяти-одинадцяти років, статистку якого-небудь театру, найчастіше — Опери, яку розпусники виховували для пороку й безчестя. “Щур” був чимсь на зразок інфернального пажа, хлопчиськом жіночої статі, якому дарували всякі вихватки. “Щур” міг все робити, його треба було остерігатись, як небезпечної тваринки; він вносив у життя елемент веселощів, як колишні Скапени, Сганарелі і Фронтени в старовинній комедії. “Щури” коштували надто дорого: вони не давали ні честі, ні користі, ні втіхи, мода на них пройшла так радикально, що тепер мало хто знав про цю інтимну деталь елегантного побуту до Реставрації, поки деякі письменники не взяли цього “щура”, як новий сюжет.

— Як, занапастивши Коралі, Люсьєн забере в нас і Торпіль[11]? — сказав Блонде.

При цьому імені в маски атлетичної будови вихопився жест, хоч і стриманий, але помічений Растіньяком.

— Це неможливо! — відповів Фіно, — Торпіль не має й копійки для нього; мені казав Натан, що вона позичила у Флоріни тисячу франків.

— О панове, панове!.. — сказав Растіньяк, намагаючись захистити Люсьєна від таких огидних обвинувачень.

— Та що, — скрикнув Верну, — хіба колишній “утриманець” Коралі такий манірний.

— О! Саме ця тисяча франків, — сказав Біксіу, — доводить мені, що друг наш Люсьєн живе з Торпіль...

— Якої непоправної втрати зазнав цвіт літератури, науки, мистецтва й політики! — сказав Блонде. — Торпіль — єдина з веселих дівчат, яка є матеріалом для прекрасної куртизанки. Освіта її не зіпсувала, вона не вміє ні читати, ні писати: вона б зрозуміла нас. Ми дали б нашій добі одну з тих прекрасних Аспазій, без яких не обходилося жодне велике століття. Дивіться, як Дюбаррі прекрасно пасує до вісімнадцятого століття, Нінон де Ланкло до сімнадцятого, Маріон де Лорм до шістнадцятого, Імперіа до п’ятнадцятого, Флора — до римської республіки, яку вона зробила своєю спадкоємицею і яка сплатила державний борг цією спадщиною! Чим був би Горацій без Лідії, Тібулл без Делії, Катулл без Лесбії, Проперцій без Цинтії, Деметрій без Ламії — жінок, завдяки яким вони уславились?

— Блонде, що говорить у фойє Опери про Деметрія, вже надто нагадує “Journal des Débats”[12], — сказав Біксіу на вухо сусідові.

— А чим була б імперія цезарів без усіх отих цариць? — провадив Блонде. — Лаіса